style="font-size:15px;"> Вітовт саме лаштувався до виїзду на Німан, де на нього чекав кортеж Ягайла. Дорогою, обтиканою з обох боків прапорами та гербовими щитами, рушили вони з Руссдорфом, у супроводі ескортів, назустріч королеві.
Ягайло завжди розгублювався у присутності Вітовта: розум і хитрість литовського князя були сильнішими від жорстокості польського короля. Вийшовши з карет, попрямували по мосту одні одним назустріч: Ягайло з Олесницьким, Вітовт з Руссдорфом.
Руссдорф. Я прибув до Вільнюса з тим, щоб примирити вас, королю і великий князю.
Олесницький мовчки зміряв поглядом великого магістра, мовчав.
Ягайло. Що ти затіяв, дорогий брате… Повір мені, що корона зменшить, а не помножить твою велич. Між князями ти єси перший, між королями будеш останній. Що за честь, подумай сам, у похилому віці увінчувати голову золотом і кількома дорогоцінними каменями, а цілі народи віддати жахові кровопролитної війни?
– Я жду корони, – твердо відказав Вітовт.
– Візьми мою, – благально простягнув руки Ягайло, – тільки розійдімося у мирі.
– Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоїм спадкоємцям спадкоємці мої.
– Не діждешся, великий князю! – виплюнув Олесницький крізь стиснуту підкову губів. – Великий магістре, – єпископ помахав перед Руссдорфом згортком паперів, – раніше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось – листи Сигізмунда до Вітовта, а корона – ви цього ще не знаєте – у скарбці на Вавелю!
Усі глянули на Вітовта. На його обличчя поволі наповзла жовтава паволока і коли обволокла все лице – від чола до підборіддя, залишивши тільки риску губів, великий князь простогнав:
– Води…
– Мосціпани, – мовив Руссдорф, – моя дипломатична місія закінчилася, віднині розмовлятимемо силою. – Він повернувся і подався мостом до свого ескорту.
Вітовт поволі вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юліанни – так згасає масивна свіча, догоряючи до чашечки канделябра. Крізь відчинені вікна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острів з замком, у якому пролітував великий князь п'ять десятиліть.
«Корону…» – шепотів він, прокидаючись із забуття.
У сусідній залі сиділи Ягайло і Олесницький.
За два дні до святого Михайла Вітовт сказав покликати короля. Він віддав йому ключі від великокняжих замків і разом з ними владу, яку відібрав у Ягайла піввіку тому.
Того ж дня до замку Гедиміна увійшов із своїм загоном Федір Острозький.
Того ж дня Свидригайло підписав воєнний трактат з Руссдорфом і приймав через послів і особисто від литовських та руських князів, бояр і державців присяги на вірність.
Осташко присяги не складав. Він віддав Свидригайлові листа від Івашка і ждав, що повість князь.
