різко змахнув рукою.
– Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!
Григорій Лантух враз зів'яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал-губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.
Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:
– А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьев вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз – по-доброму, злагодою.
Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.
– Кому… передати? І як же воно – без ради?
Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.
– Калнишеві, – відповів. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.
Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.
Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.
…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів розпочали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині – на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду – хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.
Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:
– Раду, раду скликай!
Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана – пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, – що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?
Калнишевський стояв серед старшин спокійний і
