вже кінець. Пугачов відчув тепер, що є у нього руки й ноги, які зараз захрустять під ударами сокири, і не жахнувся, а тільки дивно стало, що якийсь час він лежатиме, як обчухраний стовбур, покіль зітнуть голову.
Хтось подав йому в руки дві свічки, підійшов священик з хрестом, Пугачов поцілував хреста, потім поклонився до землі на всі чотири сторони світу, промовив звучно:
– Прости, народе православний, відпусти мені, в чому я завинив перед тобою!
І впали долу свічки з рук.
Тут кинулися головний і підручний кати, почали здирати кожуха, і Пугачов допоміг їм – сам зняв малинового каптана; головний кат наказав підручному кинути засудженого на поміст, але Пугачов ліг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.
Підручний кат виступив уперед з сокирою, його очі зловтішно блищали – це ж йому нині випало щастя рубати по живому, – і тоді пролунав над юрбою, занімілою в нестерпно довгому очікуванні, жіночий вереск:
– О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!
І сталося несподіване. На поміст знову вийшов аудитор головної поліції і щось сказав до головного ката. Той грубо відштовхнув свого помічника, якому голови рубати не належиться, підійшов до засудженого. Здійнялася сокира, блиснула на сонці й упала: голова покотилася помостом, чи то зітхнув, чи зойкнув народ, і тоді знову почувся той самий жіночий голос, сповнений благоговійної вдячності наймилостивішій цариці:
– Хвала тобі, заступнице наша!
І підхопила цей клич юрба…
Голова Пугачева закрутилася високо на колесі й зупинилася – очима до золотої бані кремлівської дзвіниці.
Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.
Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній «гуманний спектакль». А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Невдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:
– Хвала тобі, заступнице наша!
На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.
Іван Максимович, здерев'янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам'яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали – й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли».
Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по-рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити
