Журавлиний крик. Роман Іваничук
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Журавлиний крик - Роман Іваничук страница 36
– Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?
Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс» – позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.
Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.
– То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, – пояснив Кулябка. – Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, – полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, – чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?
– Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.
З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.
– Данило чи Григорій? – спитав полковника кошовий. – Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.
– Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, – вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.
Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягай сулію з горілкою, яку тут же розпили і п'яні, як чопи, заснули на березі озера.
Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.
– Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, – розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев'яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав – хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? – і заговорив, виправдовуючись:
– Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики – на