гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?
– А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…
Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.
– їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.
– А я вже наївся, – сказав Сисой і вийшов з-за столу.
Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.
– Іван у город подався, – відповів полковник, – ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.
Юнак нахилився вперед здивований.
– Я маю честь бачити Григорія Лантуха?
– Он як воно діється, Петре! – сплеснув у долоні Кулябка. – Ти спитай його за королів та короленят – усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.
Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.
– Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?
– Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…
Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.
– Тю-у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько-мати?
– Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.
– Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! – ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.
– Он які вони, – зітхнув перегодом Кулябка. – Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв – тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по-чужинецькому…
Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:
– Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.
– А розтрачене – то чиє вже буде?
– Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по-козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.
– Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, – мовив
