добридень!
І, переборюючи сором’язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика й поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м’яса.
– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.
– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.
– Герман.
– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.
– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.
– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.
Припалює від тліючого патика в моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?
Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.
Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.
Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Геннадійович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:
– Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку. Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.
Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.
Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):
– Не звертайте уваги. Він такий дурний!
Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.
– А ви звідки будете? – питаю.
– Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?
Віка киває.
– Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб’язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам’ятаю ці часи: «Смоукі», «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам’ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав’язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу,
