align="center">Із щоденника Михайла Шинкарука
10 жовтня 1914 року.
Осінь прийшла на Закарпаття разом із холодними дощами. Перша сотня другого куреня, до якої я зачислений, квартирує у старій стодолі, в якій немає однієї стіни, і при поривчастому вітрі всі ми за ніч промокаємо до останньої нитки.
Удень – муштра. За місяць вона так нам набридла, що ми вголос починаємо мріяти про фронт, який з гулом і загравами підступає усе ближче до Карпат. Кожен із нас усвідомлює, що в окопах існуватимуть зовсім інші форми військового вишколу, продиктовані не статутом, що його склали в армійських штабах, а інстинктом самозбереження, й нікому там не знадобляться начищені до блиску ґудзики, молодецька виправка й уміння хвацько повертати по команді голову – наліво чи направо.
Допросилися в Бога: нині нас почали формувати в похідні курені. Настрій у стрільців пожвавився, хоч кожен знає, що завтра піде на смерть. Та ніхто тієї смерті добре не уявляє, і, мабуть, тому стала вона романтичною героїнею стрілецьких пісень.
Вечорами стрільці співають. Пісні зовсім нові, нинішні. Я не можу збагнути, звідки вони беруться, хто складає слова, хто придумує мелодію. Злітають щоразу інші, – сповнені солодкої туги, притаєної тривоги, примарних сподівань слави й безсмертя, – у похмуре небо над Карпатами.
А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас і залишитися у пам'яті нащадків єдиним відгомоном про крихітний стрілецький легіон, якому долею судилося згоріти в розшалілому вулкані війни?
Як ви умирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами, лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами…
Спіть, хлопці, спіть, про волю сніть, про долю-волю вітчини, чи ж можуть бути кращі сни? Спіть, хлопці, спіть…
Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сірій мряці слід по журавлях…
І де ж то взялося у тих піснях стільки правдивого і ще не звіданого болю, не знаю, та відчуваю, що те тужливе віщування смерті вкраплює в мою душу віру в життя: може, то не пісні, а молитви, благання, ворожба, замовляння від куль?
Стою неподалік у темряві, спершись на кріс, і слухаю нову вже пісню, складену, напевне, нині.
Ой там у Львові музика грає,
Танець жваво йде,
Дівочі очі як зорі сяють,
Любка всіх перед веде.
І усміхається чарівно,
І хилить голову на грудь,
А хлопець шепче, хлопець просить:
Кохана, не забудь…
Ой вдарив гранат, як грім гримучий,
Землю розгорнув,
Збудив окопи і ліс дрімучий,
І ставок, що вже заснув.
Там при окопі, на долині,
Лежить поручик молодий,
Йому потічком випливає
Червона кров з грудей.
І знов затихло все довкола,
Заснув ставок, здрімнувся ліс,
Лиш тихий вітер по соснині
Ридання тихе ніс:
Спи, дівчино, спи, кохана,
Злоті мрії – сни,
І про мене, голубонько,
Не
