найменням: укум-букум-джарим-барим.
– Я собі загадав. Вибирай.
– Букум…
– Тепер мені.
– Тобі барим…
– Ай, єлдиз![116] – скрикував Ахмет. – Відгадала!
Він був тоді якийсь дивний і смішний, схоплювався з місця, притьмом злітав на коня, жорстоко бив його чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.
Ніч пізно приходила на Чатирдаґ. Із гір можна було бачити сонце й тоді, коли в степу вже западала темрява, та вічно похмурий Бабуган таки вкутував гори імлою і вкладав їх спати, як дітей. А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета, і він розповідав. Мальва добре запам’ятала його пісню про красуню, що жде не діждеться джигіта зі степу, – він співав її рік тому, коли вони з мамою їхали, у Юсуфовій кантарі, – і просила розповісти про неї. Ой, скільки він знав казок про ту дівчину, та все різні…
…Затужив молодий пастух, виганяючи корови на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Манґу-хана…
– Чорнооку, – поправляють підпаски.
– Ні, синьооку, – чомусь опирається Ахмет і дивиться на Мальву. – І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але якби-то вони мали сині очі, усмішку, ласку – все те, що дає смертним на землі рай пророка…
– …Дочка Манґу-хана була гарною, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Ґюляш-ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Ґюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилася дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінця до ханської скарбниці. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю…
– А далі, далі що?
– Ахме-е-ет!
Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни…
В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її ґяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла, і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.
Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому тепер тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав… А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитися? Але вона мовчала. «Укум-букум-джарим-барим», – шепотіла часом уночі, та слова ці вже не мали тієї таємничості, що колись.
Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала
