справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…
Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками…
– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.
– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.
Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, – так велів древній покон, – і роззула його.
А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.
– Рогнедь – добре ім’я, – владно сказав він, – але я волів би називати тебе руським ім’ям – Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?
О любов – перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддає нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.
У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі: а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?
Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила – новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним…
– Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.
Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.
– Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.
– Я знаю це – попереду в тебе брань, Київ, слава… Там ти забудеш мене.
– Ні, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.
Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.
Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:
– Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала, всю ніч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши мені в грамоті, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цієї ночі. Вибачай ще раз за те, що називала тебе раніше робочичем: ти справжній князь Русі. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братів.
– Рогнідо! – промовив він. – Я тобі сказав усе, що думав.
– Якщо ж ти, – закінчила вона смутно, – не полюбиш чи поїдеш і забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуєш, мій єдиний
