вої вбили тебе. – Він хвилинку помовчав і додав: – Не подумай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, – вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя… Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.
– Навіщо ж ти тоді, – зухвало крикнула вона, – ви рвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб – так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами… Гаразд, княже, не будемо багато говорити – убий ти мене сам…
Князь Володимир посміхнувся.
– Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумію, чому мушу вбивати?
– Ти впився кров’ю і прийшов по дань, – почала вона. – Ти – син рабині і сам трел[75] – уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе – це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити… Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити – око за око й зуб за зуб.
Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.
– Ти зухвала й горда, Рогнедь, – сказав їй Володимир і презирливо додав: – Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.
Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.
– Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию…
– Я бачу, ти смілива…
Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.
– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгій хвилині сказав він. – У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною… Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моєю жоною… А далі що сталось, Рогнедь, – твій батько і брати вбиті, – що мені – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась – хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.
– Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.
– Чуєш, Рогнедь, – голосно промовив він, – вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, – не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі
Трел – раб
