смажене м’ясо, казанок, у якому булькотіла юшка, велику миску з сочивом. У світлиці запахло лавром, чябром, перцем.
Але княгиня не робила знака сідати до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, і той узяв на столі одну з порожніх дерев’яних мисок, поклав на неї потроху від кожної страви, які були на столі, – хліба, м’яса, риби, сочива, – потім ступив до печі в кутку і поклав з миски на вогонь вранішню жертву. Вогонь пригас, над жаром піднявся і клубком покотився по стравниці димок, але одразу ж вогняні язики, неначе жадібні гнучкі пальці, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготіло полум’я.
Тільки тоді всі сіли до столу й почали снідання.
На покуті, на чільному місці, сіла княгиня, по праву руку від неї син Святослав, по ліву – Уліб, а ще далі воєводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синів. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, він здається старшим від своїх літ. Русявого, з довгим і цупким волоссям, що, рівно підстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сірими очима, що іноді, правда, можуть раптом невідомо чому і потемніти, з сухим, із невеликою горбинкою носом і жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Іноді ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька міг сказати різке слово, вихопитись із власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.
Зовсім не таким був менший син княгині Уліб. Білолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям і такими ж темними рівними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгині був слухняний, запобігливий, тихий, і коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дівчину.
Вона любила обох синів, але серце її чомусь більше лежало до молодшого сина Уліба. Чому? Вона не могла б на це відповісти, але справді, мабуть, тому, що старший, Святослав, і схожий був на батька – чоловіка княгині Ольги – Ігоря, і вдачею нагадував його, менший же син Уліб нагадував її саму, княгиню. А хіба може людина не любити себе або хоч свою відбитку?!
Їли в мовчанні. Ключниця Ярина так само мовчки час від часу заходила до стравниці, підкладала страви, принесла нарешті корчагу з вином.
І тоді сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравниці, і що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще більше ключницю Ярину.
Коли Ярина підіймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгині, а потім княжичам, воєводам і боярам, рука її здригнулась, на чолі рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, підняла корчажець ще вище, піднесла його до келиха княгині й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.
– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.
– Матінко княгинє! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матінко княгинє.
Вона залишила свій корчажець і підвела голову. У цю хвилину на стару жінку, сиве волосся якої вибилось з-під чорної хустки, а очі закипіли слізьми, страшно було дивитись.
