й мужі, – починає княгиня, – печеніги ніби з’явились у полі?
– Чули. У землі Сіверській і Переяславській, – лунають сполохані голоси.
– А де князь чернігівський Оскол?
– Я тут, княгинє!
– Вийди сюди…
Князь Оскол виходить наперед і зупиняється напроти княгині. Це не старий ще чоловік, небіж князя Ігоря по сестрі Горині, мужу якої Ратомиру князь Ігор і подарував Чернігів.
Але як несхожий Оскол на свого батька, що вірно служив Київському столу, не раз ходив з князем Ігорем на рать і загинув, захищаючи його в землі Деревлянській.
Дивиться княгиня Ольга на Оскола і думає: багатий, дуже багатий князь чернігівський, хто знає, у кого більше в скотниці[32] золота, срібла й різних скарбів – у неї на Горі чи в нього в Чернігові.
І не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращі землі за Черніговом, ліси над Десною, гони на ріках. Багатий, думала, буде князь чернігівський, міцним буде стіл Київський.
От і помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може він задовольнити своєї жадоби, насипає скотниці, збирає землі, перетісує[33] ліси, замикає гони.
А от землі Руської не береже князь Оскол. Сидить у дітинці[34] на Чорних горах, має численну дружину, знає, що ніхто не підступить і не візьме його там. Та й кому Чернігів і вся Сіверська земля на заваді? Не на Чернігів, а на Київ ціляться вороги – з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тільки й думають, як би одірватись від Київського столу, з другого – в’ятичі, що й днесь не визнають зверхності Києва.
А на схід від Чернігова – дике поле, печеніги. Зніме князь Оскол свої сторожі по Сейму – от і відкритий печенігам шлях до Києва.
Не тільки князь чернігівський Оскол такий. Три дні тому був у Києві князь переяславський Добислав, скаржився, що налітають і налітають печеніги на його землю, просив підмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинів. І мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
– Князю Оскол, – промовляє суворо княгиня, – чому не стримав печенігів на Сеймі, адже пройшли вони через усю Сіверську землю, були під Любечем і Остром, могли дістатись і до Києва.
– Матінко княгинє, – спроквола й тихо відповідає Оскол. – Налетіли печеніги з поля нагло, не самі ішли – ніби якась сила їх випирала, щити – хозарські, мечі – грецькі, як можу я один супроти Візантії, хозар і печенігів стояти?
– Супроти Візантії й хозар стоїть Київ, ти стережи в полі печеніга.
– Матінко княгинє, – скривджено каже Оскол, – поле – широке, Сейм – глибокий, сторожа стоїть на горі, печеніг скрадається яругами…
– Так постав сторожу, щоб печеніг не пройшов ні горою, ні яругами, плече в плече став, не токмо мене – сіверян рятуєш.
– Кого поставлю, матінко княгинє? Тяжко ратають
Скотниця —скарбниця.
Перетесати – поставити своє клеймо, печать.
Дітинець – фортеця города.
