власної політичної гри. Після того, як на кінець осені Суховій виводить з Лівобережжя вірні йому війська на Правобережжя, де зав’язує вирішальний двобій з Дорошенком, наказний сіверський гетьман, “себі гетманства зичачій”, 17 грудня 1668 р. скликає старшин на раду до Новгорода-Сіверського, “жеби собі целого гетмана настановили, не сподіваючися на оборону Дорошенка”. Оскільки на раду Многогрішний запросив лише тих старшин, котрі “оному зичливими були”, результати виборів неважко було передбачити. Лише задля дотримання традиції претендент певний час відмовлявся від гетьманства – “як старая дівка хорошого жениха”». Насправді, старшинська рада, що відбулася 17 грудня 1668 р. у Новгороді-Сіверськім, вочевидь, була скликана для годиться (як і численні інші старшинські і навіть загальновійськові ради на Гетьманщині того часу, коли реальної козацької демократії вже не існувало). І «скромність» Д. Многогрішного, вочевидь, була вдаваною. А проте довіряти оцінкам постаті Дем’яна Гнатовича, вміщеним у «Літописі Самовидця», треба досить обережно.
Інший козацький літописець, вищезгаданий Г. Граб’янка, «хитання» Д. Многогрішного в 1667 р. пояснював тим, що Дем’ян Гнатович був таємним російським «зичливцем» (прихильником), а П. Дорошенко не зумів розгледіти цієї зовнішньополітичної орієнтації в поглядах свого приятеля. Коли ж виникла нагода, Д. Многогрішний відкрив свою схильність до союзу з московським царем. «Року 1669, – зазначав Г. Граб’янка, – після відходу Суховія і татар, Многогрішний уже без всякої боязні почав заприязнюватись та погоджуватися з Москвою. І хоч був залишений гетьманувати Дорошенком, проте після його відходу зібрав грошову компанію (комісію) і присилував міських полковників присягти йому, як гетьманові, змусив їх послати своїх послів до його царської величності і просити його монаршу милість затвердити Многогрішного гетьманом. цар відразу ж милостиво погодився». Однак, як показали наступні події, Д. Многогрішний аж ніяк не ставив інтереси московського царя понад українські.
Третій козацький літописець, С. Величко, вважав, що Д. Многогрішний просто побачив можливість для себе стати гетьманом, повноправним господарем Лівобережної України, взяти її під свій «реймент», тобто владу, і це було головним мотивом його дій. Тут слід зауважити, що Дем’ян Гнатович неодноразово говорив про своє небажання бути гетьманом, проте історики йому не вірили (хоча, наприклад, вірили його ж словам про власну «темність та неписьменність»).
Слід зазначити, що сіверський наказний Д. Многогрішний у непростий час свого гетьманування підписував універсали – законодавчі акти, якими гетьмани від часів Б. Хмельницького визначали внутрішнє життя козацької України. У сучасному збірнику універсалів українських гетьманів подано 14 текстів універсалів та наказів Д. Многогрішного, підписаних у пору з червня 1668 р. й до підписання «Глухівських статей» 12 лютого 1669 р. (насправді їх, звичайно, було більше). Написані ці універсали, як тоді було заведено, літературною,
