тут таке, дядьку?
– Та це продають волоцюгу.
– Якого волоцюгу?
– Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.
– Чому же ви, дядьку, не візьмете?
– А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди он подивись, який стоїть!
Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:
– Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
Злодій стоїть, понурившись, та й каже:
– Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.
Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть – візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».
Пропхавсь аж до урядників та й питається:
– А на скільки років цей парубок продається?
– На один.
– А там?
– А там як він сам схоче: схоче – служитиме ще, а не схоче – одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.
Вийняв гроші, оддав:
– Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.
Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:
– Ходім, небоже.
Злодій поклонивсь йому.
– Спасибі тобі, – каже, – дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.
Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:
– Чого ти, дядьку, журишся?
– Ні, – каже, – я не журюсь.
– Ні, дядьку, журишся.
– Чого ж мені журитися?
– А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.
– Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.
– Ну, дядьку, не журись.
Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно – дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:
– Ось, – каже, – на тобі, жінко, купив.
– Що купив?
– Та ось, дивись, якого парнюгу.
– Та невже ж?
А сама в сльози.
– Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на лаві та й каже:
– Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів:
– А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?
– Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.
Посидів
