недовірком, відповів тому, хто, показуючи йому в Самотракійському храмі приноси з зображеннями людей, які уникнули кораблегину, спитав його: «Диви, ось ти, хто вважає, ніби богів не обходять людські справи, що ти скажеш про стількох людей, урятованих завдяки їхній ласці?» – «Хай і так, – відрік Діагор, – але ж тут не зображено потопельників, а їх куди більше».
Цицерон твердить, що з усіх філософів, які визнавали існування богів, один лише Ксенофан Колофонський намагався викорінити всяку ворожбу. Тож нас не повинно надто дивувати, що чимало наших княжат, часто собі на шкоду, вірять у цю маячню.
Я хотів би узріти на власні очі двоє таких див, як книга Йоахіма[40], калабрійського абата, який передбачив усіх майбутніх пап, їхні імена та постаті, й книгу цезаря Лева, який провістив візантійських цезарів і патріархів. Проте на власні очі я бачив лише ось що: у лихоліття люди, застукані своєю недолею, намагаються, як за всіх забобонів, дошукуватися в небі знаків і стародавніх віщувань свого неталану. І в наші дні їм так у цьому повелося, що я зрозумів: оскільки для гострого і гулящого розуму ця вправа не що інше, як розвага, усяк може, крутячи як те дишло, куди повернув, туди й вийшло, знайти у письменах усе, чого б не шукав. Головна зброя у цих волхвів – темна, двозначна і кучерява віща говірка, автори якої не дають жодного ясного сенсу, аби нащадки могли легше доскіпатися до всього, що заманеться. Сократів «демон» був, може, якоюсь вольовою спонукою, об'явленою без участі розуму. Одначе цілком імовірно, що в такій високій, як у нього, душі, та ще й гартованій постійними вправляннями в мудрості й доброчесності, ці поривання, хай і неясні та стихійні, були завше важливі й гідні того, щоб іти за ними. Кожен зазнавав на собі таких наглих, нестримних і владних наслань. Щодо мене, то я приписую їм неабияку вагу, мало покладаючись у цьому лише на розум. Я теж відчував такі пориви; вони нестримно ваблять до чогось або відвертають (це останнє часто бувало у Сократа). Я віддавався їм, і це приводило до таких удалих і щасливих наслідків, що я сам собі здавався богонатхненним.
Розділ XIV
Наше чуття добра і зла здебільшого залежить від того, як ми їх собі уявляємо
Людей, як говориться у грецькій сентенції, дратують не самі речі, а думка, що в них виникає про ці речі. І для полегшення нашої нужденної долі людської дало б чимало, якби хтось зумів довести слушність цього твердження. Якщо муки завдає нам наша тяма, то, здавалося б, цілком у нашій спромозі знехтувати її або обернути нам на добро. Якщо речі даються до наших послуг, то чому б не відкинути їх або не пристосувати собі на користь? І якщо те, що ми звемо злом або гризотою, само собою ні злом, ні гризотою не є, а тільки наша уява наділяє його цією прикметою, в нашій волі її скасувати. Маючи змогу вибирати, вільні від усякого примусу, ми з якогось дивного безуму віддаємо перевагу найважчій для нас долі й надаємо хворобі, убозтву й ганьбі терпкого й огидного присмаку, хоча могли б зробити цей присмак приємним; адже фортуна постачає нам лише матеріял, а нам належить надати йому обрисів
Йоахім – абат калабрійський з XII ст. Його богословські і містичні твори опубліковані на початку XVI століття.
