збирати гроші на користь вірнопідданого героя-каліки.
Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояка Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм узяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.
Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми. Двері тюрми їй відчинила тільки візитівка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»[82] лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив геть отетерілий доктор Грюнштейн.
Швейк після звичайної щоденної процедури, прописаної лікарем Грюнштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою худих, мов хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій та запекло воювали з лікарем Грюнштейном на ґрунті суворої дієти.
Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився в товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.
– І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, – оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. – Коли лій починає шкварчати, їх треба віджати досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, жодні гусячі шкварки з ними не зрівняються.
– Не надто там із гусячими шкварками. Свинячим шкваркам ще умитися треба перед ними, – сказав чоловік із раком шлунка. – Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки. Ясно, їх треба шкварити аж до золотистого кольору, як це роблять євреї. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкурою і смажать.
– А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, – зауважив Швейків сусіда. – Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають, домашні шкварки. На колір вони не брунатні й не жовті. Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді, щоб не хрумтіли, бо тоді вже вони пересмажені. Вони повинні танути на язиці, щоб вам при цьому здавалося, ніби сало тече по вашому підборідді.
– А хто з вас їв шкварки з кінського сала? – почувся чийсь голос, але ніхто не відповів, бо в палату вбіг фельдшер.
– Всі по ліжках! Сюди йде велика княгиня. Не вистромляйте брудних ніг з-під ковдри!
Навіть сама велика княгиня не могла б увійти з такою пишністю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввійшов цілий почет, у якому не бракувало навіть лазаретного фельдфебеля-рахівника. У цих відвідинах він вбачав таємничу руку ревізії, яка відірве його від тепленького місця в тилу й кине на поталу шрапнелі десь під дротяні загородження на позиціях.
Він був блідий, але ще блідішим був лікар Грюнштейн. Перед його очима витанцьовувала маленька візитівка старої баронеси з титулом «Вдова генерала» і все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекції, скарги, переведення на фронт та інші страшні речі.
– Ось і Швейк, – сказав лікар з удаваним спокоєм, привівши баронесу фон Боценгейм
Бравий солдат
