у к а ш
Та нi, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
Лукаш хитає головою, що не хотiв би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
I ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(смiючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати.
М а в к а
(радо)
Справдi?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курiнь поставите?
Л у к а ш
Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату.
М а в к а
Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути.
Л у к а ш
Нi, ми будуєм навiки.
М а в к а
Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута.
Л у к а ш
(нiяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити…
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки.
М а в к а
Хiба ти сам собi не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, i знайшов, та…
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нiчого…
(Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навiк!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так нiжно вони кохаються… А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж її й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, – я часто плачу, дивлячись на неї.
От вiльхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен.
А ясень, клен i явiр – гордовитi.
Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на свiтi.
Така, здається, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня…
(Журливо задумується).
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
М
