ія. У Сербії я народилася, а Хозарію отримала в спадок.
Як гостя азербайджанської влади і Фонду, яким опікується перша дама цієї країни, вишукана й прекрасна Мехрібан Алієва, посол ЮНЕСКО, я провела вісім днів у Баку. Ми, четверо жінок, входили до сербської делегації, яку запросили на «Євробачення», аби з почестями, достойними хіба що вищих чиновників, тиждень перебувати у цій країні.
Це була одна з тих подорожей, котрі назавжди змінюють людину, підносять її, перевтілюють, формують – це була майже культурно-геоетнічна ініціація. Для мене ця подорож була ще й прощею. Я потрапила неначе до реінкарнації Хозарії з «Хозарського словника».
У 2011 році азербайджанська влада, реконструюючи парк Ташмайдан в Белграді, встановила там пам’ятник Мілораду Павичу. З цієї нагоди випустили ювілейне видання «Хозарського словника» азербайджанською і медаль із зображенням пам’ятника. На знак подяки на відкритті пам’ятника я подарувала президенту Алієву факсиміле рукопису «Хозарського словника». То була найбільша цінність, яку я могла подарувати народові, котрий прийняв Павича як свого письменника. Прижиттєва і посмертна доля Мілорада Павича – така, що усі народи, мови, культури, релігії приймають його – скрізь, крім рідної країни. Сербія була і залишилась до нього недовірливою, попри понад три сотні видань Павичевих книг по всій планеті.
Коли посол Азербайджану в Сербії доктор Ельдар Хасанов кілька років тому приїхав, аби офіційно повідомити мене про зведення пам’ятника, я не знала про цю країну майже нічого. У мене було тьмаве уявлення про щось далеке, пострадянське, новоісламське, і я пам’ятала з географії у школі, що Баку – то якийсь важливий порт; це було, власне, і все.
З цього приводу пан Хасанов сказав мені, що Азербайджан завжди буде моєю другою домівкою. Я вважала це поштивістю дипломата, формальною люб’язністю, декларацією ввічливості, яка ні до чого не зобов’язує.
А тоді я перетворилася на хозарську принцесу… Ціле посольство приїздило на могилу Мілорада Павича на роковини народження та смерті, супроводжувало мене на мої літературні зустрічі, на усі свята мені надсилали кошики з найвишуканішими подарунками. Я була присутня на підписаннях договорів про коридори, на відкриттях медресе, церков, пам’ятників, парків, я стала редактором сербсько-азербайджанського словника… і кінець кінцем (чи то початком початків) я гостювала в Баку як почесна державна гостя, і мене обдаровувано килимами, шовком, кав’яром, золотом, сріблом, книжками…
Азербайджан межує з Іраном, Туркменистаном, Казахстаном, Росією, Грузією та Вірменією. Він і справді є і Сходом, і Заходом. Це ані Європа, ані Азія, але те й те разом. Ані іслам, ані християнство – усе вкупі.
Його мешканці спершу нагадали мені вишукані лики з фаюмських портретів, коптів; вони були схожі на арумунів (хоч я не дуже й знаю, хто це), мали чистий погляд великих чорних очей, загострені носи дугою, чітко різьблені брови. Був тут і світлоокий слов’янський тип – відгомін Росії і оборонців Кавказу, які вкоренились у Азербайджані. Гадаю, до цього коктейлю варто б додати ще перський вплив сусіднього Ірану, але оскільки я нічого в цьому не тямлю, то краще промовчу. Мова азарі, котрою в Азербайджані спілкуються паралельно й нарівні з російською, належить до тюркської групи. Дуже часто мешканці навіть не помічають, як переходять з азербайджанської на російську і навпаки. Між тим вони більш-менш розуміли сербську – бо ж слов’янська, та й через численні турцизми також. Навіть коли я казала (щоб не зурочили) «тьху-тьху-тьху» і стукала по дереву, господарі з подивом упізнавали місцевий звичай. А нас розділяє 4000 кілометрів прямим авіасполученням.
У Баку я почувалася справді як удома. Майже ідентичний менталітет, навіть чимось ближчий, ніж грецький чи турецький. Окрім того, Азербайджан – країна невелика, за кількістю населення – як Сербія, має політично-територіальну проблему із сусідньою Вірменією, так само, як ми з Косовом. Тут полюбляють теревенити про політику, і єдина важлива відмінність у тому, що у них нафти – як у нас води (хоч в майбутньому хтозна, що цінуватиметься більше). Наразі світова перевага – за ними.
Подорож до Баку тривала довго. Навіть за скороченим розкішним дипломатичним протоколом вона розтяглася на цілий день. Від ранку до світанку. На стамбульському переповненому аеродромі-мурашнику ми перевели годинники на годину, а під час тригодинного перельоту до Баку – ще на дві години. Коли жителі центральної Європи дивилися «Євробачення» о 20-й за Гринвічем, а глядачі з Сербії, – о 21-й, конкурс у Баку починався опівночі, тож фінальний вечір ми закінчили за бакинським часом о 4-й ранку, що геть непогано з огляду на сонце, що вже сходило над горизонтом Каспійсько-Хозарського моря. Коротше кажучи – годинники потрібно перевести на +3.
Вважаю за величезне щастя, що на цю землю я все ж приземлилася удень і за гарної погоди, оскільки такий географічний спектакль випадає вкрай рідко. Після мутно-брудної Туреччини і темно-синього Чорного моря ми летіли над плісированими смарагдовими безкраїми горами Грузії, а тоді раптово вигулькнули терени
