Я привезла чотири вечірні сукні, професійну косметику, туфлі на всі смаки, прикраси, книги – мої і Павича – на подарунки… Мені й не снилося, що я подорожуватиму всією країною, узбережжям Каспійського моря у президентському міні-бусі; що я відвідаю місця з петрогліфами (праісторичними наскельними візерунками) віком до 40 000 років, зороастричний Храм вогню, приватні вечірки в господах елітних азербайджанських родин; що мені підноситимуть дарунки, достойні хіба що принцеси… Опівночі я їздитиму на концерти до Кришталевої зали і повертатимусь, коли сходитиме бакинська зоря, і охорона супроводжуватиме мене в крамниці, навіть коли я нагледіла прокладки з крильцями… А ще я ласуватиму різними делікатесами просто в бусі, оскільки через насичену програму отримати щось, окрім страшенно дорогих харчів з місцевого готелю, було неможливо. Я чекатиму на замовлену каву по 20 хвилин, бо знаходжуся в країні повального царювання чаю… Я дивом уникла терористичного нападу; зі мною повсякчас траплялися усілякі метафізичні дива… Хоча щодо метафізики я могла б і здогадатися.
Баку – місто світла й вітру
Баку схоже на Париж! У всіх сенсах. Архітектурою, атмосферою, барвами міста…
Тут, без сумніву, присутні архітектурні домішки ісламу та Сходу, трохи радянщини, чимало грузинсько-турецького і на позір – мальтійсько-грецького. Багато тут і ультрамодерного, як у Дубаї. Але Бакі (так називають його тутешні мешканці) то щось інше. Як і Азербайджан – то ще й Земля вогню. Земля географічно-геологічних природних ресурсів, від яких забиває подих. Країна, де чергуються пейзажі пекла й раю.
Якби мені довелося дати визначення Баку, я б таки назвала його євразійським Парижем. Це враження збереглося у мене до останнього дня перебування. Архітектура, будівлі благородного жовтуватого, мов слонова кістка, кольору, орнаменти на будинках. Коване залізо на терасах, канделябри, ліпнина, фонтани, бульвари, екстремально розкішне освітлення вночі, блиск розкішних крамниць усіх європейських та американських брендів. Хіба що Баку набагато чистіше за Париж.
Дух міста, висока естетика у всьому, увага до дрібниць, мистецький смак у суті й деталях – неможливо приписати все це лише економічному буму завдяки нафтовим надбанням останніх десятиліть, новоспеченому багатству або тому, що місто вилизали з нагоди «Євробачення». За всім цим стоять сотні років культурного впливу різних цивілізацій, освіченість та просвіта, мудрість, а ще – певна легкість, оптимізм, який стара Європа (не кажучи вже про Сербію) давно втратила.
Баку справедливо називають «містом вітрів». Каспійські вони чи кавказькі, напівпустельні, хозарські – без різниці. Дме, любі мої, так, що зачіску в цьому місті зберегти неможливо, та й просто ходити часом складно. На жодній світлині з Баку не видно мого обличчя – лише вплетені у волосся вітри. Якщо додати туманну імлу через специфічну морсько-озерну вологість, вийде клімат ні в тих ні в сих, та все ж – упізнаваний, європейський.
Зрідка,
