наш візит і чому усе здається таким простим, а часом і складним (без супроводу ми не могли піти навіть до крамниці, до банкомату чи в ресторан).
Президентський білий бус я згадую, адже він є одним з героїв гобустанської історії, і його роль розкриватиметься впродовж оповіді.
Директорка національного парку, Малахат-ханум, як би офіційно назвали її азербайджанці, була сповнена апокрифних історій про місцеві краї. Вперше мені довелось бачити, щоб фахівець з археології та історії був так науково підкований. А пані Фараєва була саме така, тож могла собі дозволити ексклюзивну, майже мистецьку інтерпретацію подій. В основному її розповіді від фактів переходили до сповіді, від науки – до поетики цих теренів, а тоді – далі, у метафізичну безодню прапочатків.
Ми йшли за нею, немов вівці, до праматері-печери, в котрій стільки малюнків нашаровувались одні на одні, що можна було грати в гру – відшукати бика в утробі риби, знайти гобустанця зі скафандром, помилуватись човном, форма якого не знана жодній іншій цивілізації, помітити стадо оленів… Праматір-печера звалася Азіл і мала вхід у формі вульви. Я непомітно збирала хозарські камінці для Павича і кидала їх до сумки, побоюючись, аби хранителі заповідника, які йшли позаду нас, цього не помітили. Навряд чи я змогла би пояснити їм, що моя пристрасть до тла Азербайджану не є ані туристичною, ані колекціонерською – лише літературно-любовною. Я збирала крихти реальної Хозарії, аби поховати їх поряд з чоловіковим пам’ятником, зведеним на іншому тлі – на белградському Ташмайдані.
Ми блукали стежинками по випалених місцинах геологічного катаклізму. Дебелі кавказькі ящірки повзли за нами, мов домашні улюбленці, а пані Малахат розповідала про колишню тутешню буйну флору та фауну, оскільки Каспійсько-Хозарське море під час свого існування кілька тисяч років було прісноводним. Мені вже паморочилося в голові від глибини часів, кайнозой змінював мезозой, той – палеозой, легко й природно, неначе йшлося про популярний ТБ-серіал, а не про накопичення променистої енергії в шарах Землі перед нашими очима і під підошвами.
У певний момент пристрасного занурення директорки у палеолітний стиль життя вона спинилася, помітивши, що ми не в захваті від тісної компанії кавказьких ящірок, і сказала:
– У перші дні моєї служби в Гобустані, коли я лише знайомилася з місциною, зі мною трапився дивний випадок. Був полудень, сонце припікало, і я побачила, що на одній скелі щось світиться – розкішне, блискуче, променистим сяйвом діаманту. Підійшовши ближче, я побачила велику змію, луска якої переливалася на сонці. Від переляку я остовпіла. Змія дивилася на мене. Ні, я не злякалася… Трапилось щось геть інше. Змія зачарувала мене своєю красою, і я просто закохалася в неї!
Ми мовчали і невідривно дивилися на пані директорку, злякані й шоковані, немов вона сама була змією, про яку розповідала.
– Тоді я загадала бажання… Грандіозне бажання!
– І… –
