парку може помацати його обличчя, сфотографуватись біля нього – цей пам’ятник став народним, доступним, відкритим для доторків. Спільний і нічий. І я трішки ревную Павича до його посмертного цілодобового суспільного життя у серці Белграда.
Азербайджанці вважають виготовлення килимів національним надбанням і культурним спадком високого рівня. У них навіть є міністерство килимів! Оскільки кожен регіон цієї країни має свій спосіб ткання, свої візерунки, орнаменти, кольори, матеріали, то коли ви купуєте або отримуєте килим у подарунок, до нього завжди додають розкішний сертифікат із точними даними – його паспорт.
Килими в Азербайджані – це захищений вид.
Мій килим був з області Губа, з теренів Кавказу. Там Азербайджан межує з Росією. Згідно з мапами VIII століття, десь на цій території знаходилося Хозарське царство. Після того періоду воно щезло з історичної арени безслідно, без жодних матеріальних доказів свого існування.
Ось що каже Павичів «Хозарський словник»:
«Подія, описана в цьому лексиконі, відбулася десь у VIII чи IX столітті нашої ери (або ж схожих випадків було кілька), і у спеціалізованій літературі цей випадок зазвичай називається «хозарською полемікою». Хозари – то незалежне й сильне плем’я, войовничий кочівний народ, що в незвідані часи прийшов зі сходу, вигнаний спекотною тишею, і в період з VІІ до Х століття населяв територію між двох морів – Каспійського та Чорного… З історичної арени хозари зникли разом зі своєю державою, оскільки сталось те, про що тут, власне, і йтиметься – бо їх навернули з їхньої первісної і нам сьогодні невідомої віри у одне (знову-таки, не знати, яке) з трьох відомих і тоді й тепер віросповідань – гебрейське, ісламське або християнське. Невдовзі після навернення, властиво, й відбувся розпад Хозарського царства».
У Губинському районі на Кавказі є село, що зветься Кіналіг (Khynalyg). У ньому близько двох тисяч людей розмовляють нікому не відомою мовою. Вони живуть дуже ізольовано, шануючи свої специфічні звичаї. Ніхто не знає, хто вони, звідки, якою мовою говорять. Хоча я підозрюю, що, власне, вони і є хозарами.
Ймовірно, мої господарі – президент Алієв та його дружина Мехрібан – у такий делікатний спосіб, за допомогою килима, хотіли повідомити мені про це. Ткані візерунки, кольори, орнамент – усе невербально промовляє втраченою мовою хозарів. Говорить про загадку зниклого народу. Не пропонує відповідь. Пропонує шараду.
Ані Павич, ані я не знали, що море в Азербайджані називається Хозарським морем. Не знали, що існують місця, котрі носять назву Хозар. І нам навіть наснитися не могло, що відомий азербайджанський письменник зветься Мірза Хозар! І що він курить люльку![4]
Тепер килим лежить у Павичевому кабінеті в Белграді. Біля його письмового столу. Мені хочеться вірити, що я привезла чоловікові, моєму вічному коханню, посмертний подарунок з Хозарії. Я поїхала по камінці, а повернулася з розкішним килимом, який виткало невідоме плем’я, загублене й ізольоване у гірських туманах
Мілорад Павич відомий своєю любов’ю до куріння люльки.
