три роки мені знадобилося, аби перевидати «Хозарський словник» сербською, рідною мовою. Я плакала кривавими сльозами, доки по його смерті видала книгу, котра до того часу була перекладена 36 мовами світу і витримала 95 перевидань! Цифри – сувора дійсність.
Скрізь усе було просто, доступно, прихильно – тільки не в Сербії. І скрізь подорожуючи, читаючи на різних кафедрах світу лекції про Павича, я могла говорити з людьми.
Це страшно, жаско, неймовірно, але гіркою істиною є те, що лише поза Сербією я почувалася людиною. І дружиною Мілорада Павича. Скрізь, крім рідної країни, мені допомагали захистити культурний спадок Сербії від неї самої.
В процесі роботи над моєю книжкою чимало змінилося завдяки моїм, буквально сізіфовим намаганням уплинути і врятувати те, що мали би рятувати усі, крім мене. Я засвідчую це, аби не забулось, на кого перетворилися ми, серби, у ХХІ сторіччі. Це не поодинокий випадок, який стосується одного письменника, його книг і його удови. Це – реалії Сербії. Країни, котра знаходиться на шляху до зникнення, адже вона так довго старалася на користь власної шкоди. І досі робить це.
У тій пітьмі, шизофренії, в тій непроглядній ночі, в котрій я опинилась і жила майже два роки, світло мені принесли хозари! Від моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моєму домі, аби повідомити, що на Ташмайдані встановлять пам’ятник Павичу, все змінилося з блискавичною швидкістю. Моє життя в божевільний спосіб роздвоїлося. У місцевих інституціях, закладах, крамницях, на нечастих зустрічах з інтелектуальною елітою мене принижували, відштовхували, залишали в коридорах, знущалися, ізолювали, зневажали, висміювали, обманювали, топтали… навіть лаяли.
Будьмо відверті – знущалися не з мене, не з Ясміни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мілораду Павичу.
В тій країні і в ті часи, коли я живу, успіху не прощають ні за життя, ні після смерті.
А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечері. На Мілорадів гріб і до пам’ятника покладали вінки до дня його народження й смерті. Мені приносили кошики з добірними подарунками. Вийшло спеціальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографією пам’ятника в парку. Мені подарували медаль із зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарешті я їду в Баку з усіма почестями, як висока державна гостя, і мені дарують хозарський килим[5].
Не існує способу, в який я могла би віддячити хозарам за те, що врятували моє суспільне життя і посмертну літературну гідність мого чоловіка у його власній країні і в його рідному місті! А може, так було нам з Павичем написано? Хтозна… Я знаю лише одне – бо я пережила це на клітинному рівні, – що і розкоші, і страждання в нашому житті йдуть пліч-о-пліч.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив
Жодна сербська інституція чи організація на знак шаноби досі не поклала ані квіточки на Павичів гріб чи пам’ятник. А буквально щороку це робило азербайджанське посольство, їхня торгова палата і навіть азербайджанські працівники, котрі мостять в Сербії дороги.
