тіні на лавиці, а директорка попрохала охоронців набрати нам шовковиці. Ми знаходилися під велетенською білою шовковицею. Смак атласно-білих плодів, напрочуд солодких, яких я не куштувала з дитинства, огорнув мене, мов м’якою ковдрою. Я знаходжуся в серці праісторії, за тисячі кілометрів від домівки, а завдяки магії смаку одного-єдиного плоду повертаюся в дитинство. Пані Малахат розповідала про шовковицю, про шовковий шлях, що лежав через Азербайджан, про уфологів, які – крім рядових туристів – навідують Гобустан, про знайдені тут недавно чотири людські скелети, вік яких поки не встановлений, про каспійсько-кавказькі археологічні наукові інститути. А тоді зненацька сказала:
– А зараз, любі дами, я пішки спущуся донизу, в музей, який ми відкрили кілька місяців тому, а ви поїдете автівкою. І знайте, що з’ївши цю шовковицю, ви залишитесь назавжди зачаровані Гобустаном. Часточка вашої душі потрапила в полон!
Ми мило посміхнулися цій жіночій ініціації за допомогою шовковиці, директорка спішно покрокувала до будівлі унизу, а ми ліниво поплелися до міні-буса.
Але чорти б мене вхопили, якщо шофер зміг відчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Він пробував і так, і сяк, смикав, штовхав, брався за інструменти – ні на йоту… З’явилися четверо охоронців, пхалися й вони – безуспішно. Ми були в полоні! Ініційовані і метафізично інфіковані. Врешті-решт, якийсь гнучкий хлопчина зміг пролізти всередину крізь відчинене вікно і розблокувати двері.
Однак, жодна з нас не мала великої охоти сідати досередини. У всіх крутилось на думці одне: що як ми увійдемо і не зможемо вийти? А ввечері на нас чекає перший півфінал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечірні сукні, ВІП-ложі!..
Оскільки після смерті чоловіка я почуваюся наполовину хозаркою (і лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що двері функціонуватимуть безвідмовно, щойно ми виберемося з місця, захищеного біополями, непідвладними людським технологіям, і сіла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.
Так і було. Біля музею дверцята легко відчинилися, і ніколи опісля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гіпермодерним інтерактивним музеєм, яким міг би похвалитися хоч би й Париж. В офіційній обстановці директорка була геть іншою – підкреслено професійною, діловою, раціональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.
По дорозі в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злітає чи сідає літак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанські фреквенції, без сумніву, діяли на первинному, чуттєвому рівні.
Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в ліжко і хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духів, і звільнити в собі хоча б крихітне місце для вечірніх вражень з «Євробачення». Але безуспішно. У передпокої номера лежала записка:
Шановна пані, кав’яр у холодильнику, решту подарунків Фундації Алієвих знайдете самі.
Я роззирнулася. На ліжку були нагромаджені
