штука життя. Ось мене зшила Марголотта зі старої ковдри, щоб служити їй вірою і правдою, а я стала вільною, як вітер, через випадок, який ніхто не міг передбачити. Тож гуляю білим світом й радію життю, а жінка, яка зробила мене, стоїть кам’яним ідолом. Якщо це не смішно, то я тоді не знаю, над чим сміятися.
– Ти ще не познайомилася як слід з цим світом, бідна, наївна Латочко, – сказав Кіт. – У ньому не одні тільки дерева, що зараз оточують нас з усіх боків.
– Але дерева – частина цього світу, і дуже симпатична його частина, – заперечила Латочка, похитуючи головою так, щоб її руді кучері розліталися. – А між ними я бачу папороть, зелений мох, квіти. Якщо решта світу хоча б наполовину така прекрасна, як ця, я рада, що живу!
– Я не знаю, яка вона, ця решта світу, – буркнув Кіт, – але швидко це з’ясується.
– Я все життя прожив у лісі, – зізнався Оджо, – і мені ця гущавина здається похмурою, і галявини з квітами тут незатишні. Я більше люблю відкриті простори, де можуть жити люди, багато людей.
– Цікаво, чи зможе хтось із тих людей, яких ми зустрінемо, зрівнятися зі мною? – почала Латочка. – Поки що ті, кого я бачила, сильно мені поступаються – шкіра бліда, безбарвна, одяг понуро-блакитний. А я виграю найрізноманітнішими барвами. Тому й весела, а ти, Оджо, сумний!
– Тепер я розумію, що вчинив неправильно, підсипавши тобі так багато мізків, – буркнув хлопчик. – Чаклун мав рацію, коли сказав: з мізками в тебе вийшов перебір, і це тобі не на користь.
– А яке відношення ти маєш до моїх мізків? – зацікавилася Латочка.
– Пряме. Марголотта хотіла дати їх тобі зовсім небагато, тільки для виконання домашньої роботи, але коли вона відвернулася, я додав у тарілку з мізками додаткових рис з різних банок, що стояли у шафі Кривого Чаклуна.
– Дякую тобі, друже! – вигукнула Латочка, пританцьовуючи. – Багато мізків краще, ніж мало мізків.
– Але їхні властивості повинні добре поєднуватися, а в мене не було часу, щоб дотриматися правил. Судячи з того, як ти поводишся, склад вийшов так собі.
– Хіба то в Латочки мізки! – пирхнув Кіт. – Ось у мене мізки – диво. Помилуйтеся, як крутяться рожеві кульки!
Вони довго йшли лісом, доки не підійшли до струмка, який перетинав стежку. Оджо присів відпочити й підкріпитися. Виявилося, що Чаклун поклав туди пів хлібини і шматок сиру. Оджо відламав по шматку хліба і сиру, але з подивом виявив, що продуктів не поменшало.
– Он воно що! – з розумінням похитав він головою. – Чаклун зачарував хліб і сир, і мені їх вистачить на всю подорож, скільки б я не їв.
– Навіщо ти запихаєш до рота ці штуки? – здивовано запитала Латочка. – Тебе погано набили? Тоді краще додати вати – я, наприклад, набита ватою.
– Вата мені не потрібна, – відгукнувся Оджо.
– А рот потрібен для того, щоб говорити, так?
– І ще для того, щоб їсти й пити, – відповів Оджо. – Інакше я не матиму сил.
– Я цього
