помітно протистояння проукраїнського і проросійського духовенства. 24 січня єдиний раз перед делегатами собору виступив комісар у справах ісповідань УНР О. Карпинський. Він оголосив курс на розбудову самостійної церкви у самостійній державі та заявив: «Генеральний Секретаріат не допустить московської гвардії у нашій церкві».
Перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору, відбувши дев’ять пленарних засідань (їхні матеріали не збереглися), так і не ухвалила найважливіших рішень. В умовах розгортання більшовицько-української війни проросійські делегати зайняли вичікувальну позицію. 2 лютого 1918 року робота першої сесії була припинена. В цей час у середмісті Києва точилися запеклі бої між військами УНР і повсталими прихильниками більшовиків, а з лівого берега до столиці наближалися червоногвардійці Михайла Муравйова. Проукраїнське крило собору встигло хіба що ухвалити спеціальну постанову із заявою, що через оголошення більшовицькою Росією війни УНР будь-які зв’язки з російськими інституціями слід припинити, фінансові відрахування залишати в Києві, створити тимчасову єпархіальну церковну раду для вирішення єпархіальних справ, вести документацію українською мовою, духовенство та єпархіальні школи мають утримуватися за державні кошти УНР.
Друга і третя сесії Всеукраїнського православного церковного собору відбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзі після гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, відбувся київський єпархіальний елекційний собор. Він обрав митрополитом Київським і Галицьким Антонія (Храповицього), який, за словами Сергія Єфремова, мав репутацію «найзапеклішого обрусителя й реакціонера». Характерно, що ані Гетьман П. Скоропадський, ані його міністри не були в захваті від такого рішення і не визнавали митрополита Антонія до затвердження на Всеукраїнському соборі, але й не вважали за можливе тиснути на делегатів або вимагати перегляду результатів виборів. 4 червня московський патріарх Тихон і Священний Синод затвердили Антонія митрополитом Київським і Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всі українські єпархії визнали його главою церкви.
Проросійське крило в середовищі церковників намагалося відтермінувати або й взагалі скасувати другу сесію Всеукраїнського собору. Вони побоювалися, що проукраїнські сили будуть активно боротися за автокефалію та скористаються підтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновників міністерства ісповідань. Та все ж, за погодженням із владою, 20 червня – 11 липня відбулися засідання другої сесії. На її проведення Рада міністрів Української Держави асигнувала міністерству ісповідань 1 117 600 карбованців.
Із самого першого дня роботи другої сесії, так само як і на першій, позначилося протистояння проросійської більшості та проукраїнської меншості делегатів. 7 липня членів Всеукраїнської православної церковної ради позбавили мандатів, і вони були змушені припинити участь в сесії собору. Це дало змогу проросійському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення
