приголомшую собою – казав він собі. Вона така розумна і така витончена. Звідси йде це роздратування і небезпека, щоб не видати себе переді мною, щоб я не подумав, що її справи дрібні, буденні, прості.
Дійшовши такого висновку, він намагався винагородити її за таку несправедливу диспропорцію. З найбільшою увагою вникав у деталі домашніх справ, цікавився вбранням і парфумами Беати, підхоплював кожну думку про товариські зустрічі. Підтримував її проекти з облаштування дитячої кімнати, розважав її з таким захопленням, ніби й справді йшлося про серйозні речі.
Вони дійсно були для неї важливі, найважливіші. Він вірив, що щастя слід плекати з найбільшою турботою. Вільчур розумів, що ці нечасті, відірвані від праці години, які він може присвятити Беаті, мусять бути наповнені якомога цікавішим змістом, він має віддати їй якнайбільше тепла…
Автомобіль зупинився біля красивої білої вілли, без сумніву, найкращої на всій Алеї Бузку, і однієї з найелегантніших у Варшаві.
Професор Вільчур вискочив, не чекаючи, доки шофер відчинить дверцята, узяв із його рук коробку з шубою, швиденько добіг до дверей і власним ключем відчинив і зачинив їх якомога щільніше за собою. Він хотів зробити Беаті несподіванку, яку обміркував іще годину тому, коли, схилившись над відкритою грудною кліткою оперованого, розглядав переплетіння аорт і вен.
У холі він застав Броніслава і стару служницю Міхалову. Зрозумів, що Беата не була в захопленні від його запізнення, бо лиця їхні були перекривлені й, очевидно, вони на нього чекали. Це руйнувало план професора, і він порухом руки звелів їм вийти.
Незважаючи на це, Броніслав озвався:
– Пане професоре…
– Цить!.. – перервав його Вільчур і, морщачи брови, пошепки додав: – Візьми пальто!
Лакей хотів було знову щось сказати, але тільки ворухнув вустами і допоміг професорові роздягнутися.
Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв із неї прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув її собі на плечі, на голову нап’яв ковпачок із двома китичками, що смішно звисали, на руку надів муфточку і з радісною усмішкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комічний вигляд.
Він окинув поглядом прислужників, хотів на них справити враження, але в очах служниці й лакея читалися тільки подив і обурення.
«Дурні», – подумав він.
– Пане професоре… – знову почав Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.
– Мовчати, до дідька, – прошепотів і, обминаючи їх, відчинив двері у вітальню.
Він сподівався застати Беату з малою або у рожевій кімнаті, або в будуарі.
Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь і заглянув до кабінету. І тут порожньо. У їдальні на заквітчаному столі, який виблискував золоченням порцеляни і кришталю, стояло два прибори. Маріола з міс Толерд
