це було її головне заняття у вільний час. Ми часто обмінювалися кивками та посмішками, а іноді й кількома словами. Вона була гарненьким створінням. А якось я спостерігав, як вона робить кумедні, виразні гримаси за спиною Хімскірка. Я знав від Джаспера, що вона посвячена в таємницю – як субретка в комедіях. Вона повинна була супроводжувати Фрею на її незвичайному шляху до шлюбу та щастя «до кінця життя». Але навіщо вона бродить поблизу бухти вночі – якщо не через свої власні любовні справи, питав я себе. Однак, як я знав, нікого для неї не знайшлося по всій групі Семи Островів. Раптом мені спало на думку, що вона підстерігала тут мене.
Вона коливалася з хвилину, закутана з голови до ніг, темна й сором’язлива. Я підійшов до неї, а що я відчував – до цього нікому немає діла.
– Що таке? – запитав я дуже тихо.
– Ніхто не знає, що я тут, – прошепотіла вона.
– І ніхто нас не бачить, – шепнув я у відповідь.
До мене долинув шепіт:
– Я так злякалася.
Раптом зі ще освітленої веранди на висоті сорока футів над нашими головами пролунав дзвінкий владний голос Фреї, який змусив нас здригнутися:
– Антоніє!
З приглушеним вигуком полохлива дівчина зникла зі стежки. В ближніх кущах зашаруділо, потім настала тиша. Я чекав у подиві. Вогні на веранді згасли. Почекавши ще трохи, я спустився вниз, до човна, дивуючись більше ніж будь-коли.
Мені особливо запам’яталися всі подробиці цього візиту – останнього мого візиту в бунгало Нельсона. Прибувши в Протоку, я знайшов телеграму, яка змусила мене негайно залишити службу й повернутися додому. Мені довелося відчайдушно повозитися, щоб захопити поштове судно, яке відправлялося на наступний день, але я знайшов час накидати дві коротенькі записки: одну – Фреї, другу – Джасперу. Пізніше я написав довгого листа, на цей раз одному Аллену. Відповіді я не отримав. Тоді я відшукав його брата, точніше – єдинокровного брата, лондонського адвоката, блідого спокійного маленького чоловічка, що задумливо поглядав на мене поверх окулярів.
Джаспер у батька був єдиною дитиною від другого шлюбу, який не зустрів схвалення з боку першої, вже дорослої сім’ї.
– Ви не чули про нього цілі століття! – повторив я з прихованою досадою. – Насмілюся запитати, що ви маєте на увазі у цьому разі під «століттями»?
– А те, що мені немає діла, чи почую я про нього будь-коли, чи ні, – заявив маленький адвокат, одразу стаючи неприємним.
Я не міг сварити Джаспера за те, що він не витрачав часу на листування з таким обурливим родичем. Але чому він не написав мені – врешті-решт порядному товаришу? Я намагаюся вибачити його мовчання забудькуватістю, природною в стані безмежного блаженства. Я поблажливо чекав, але так нічого й не отримав. І Схід, здавалося, випав з мого життя без всякого відгомону, як камінь, що падає в загадкову глибину бездонного колодязя.
IV
