й заспокоївся. Це питання він поставив не як закоханий, а як торговець.
– Я чув, що він у Палембанзі. «Нептун» несе службу близько Флореса і Сумбави, і повідомив йому про це.
Хімскірк опинився осторонь від його шляху. Аллен був задоволений.
– Знаєте, – вів далі він, – цей хлопець бавиться біля берегів Борнео тим, що скидає мої буї. Мені довелося поставити ще кілька в гирлах річок. На початку року один торговець із Целебесу, захоплений штилем, застав його за цією справою. Він пустив свою канонерку прямо на них, розбив на шматки один за іншим два буї, а потім спустив човен, щоб витягнути третій буй. А я пів року тому порався без кінця, щоб зміцнити його в бруді, як віху. Чули ви про будь-що більш провокаційне, а?
– Я б не став сваритися з цим ницим чоловіком, – зауважив я недбало, але насправді сильно стривожився цією новиною. – Воно того не вартує.
– Я – сваритися! – вигукнув Джаспер. – Я не хочу сваритися. Я не стану чіпати жодного волоска на його потворній голові. Друже, коли я думаю про день повноліття Фреї, весь світ мені стає милим, включно з Хімскірком. Але все-таки це паскудна, злісна забава.
Ми розпрощалися досить поспішно на набережній, бо кожен із нас поспішав у своїх справах. Я був би сильно пригнічений, знай тоді, що це поспішне рукостискання й «До побачення, друже. Хай щастить», – було нашим останнім прощанням.
Коли він повернувся в Протоки, я був у плаванні, й він поїхав, не дочекавшись мого повернення. Він хотів зробити три рейси до дня народження Фреї. У бухті Нельсона я розминувся з ним усього на кілька днів.
Фрея і я з великим задоволенням і повним схваленням розмовляли про «цього безумця» й «повного ідіота». Вона вся іскрилася веселощами, хоча тільки що розлучилася з Джаспером. Але ця розлука мала бути останньою.
– Відправляйтеся на борт якнайшвидше, міс Фрея, – благав я.
Вона прямо подивилася мені в обличчя, злегка почервоніла й відповіла з якимось серйозним запалом, наче голос у неї здригнувся:
– Наступного ж дня.
О, так! Наступного ж дня після того, як їй виповниться двадцять один рік. Я був задоволений цим натяком на глибоке почуття. Здавалося, і вона, нарешті, втомилася від відстрочки, на якій сама наполягала. Я подумав, що на неї сильно подіяло нещодавнє відвідування Джаспера.
– Правильно, – додав я. – Мені буде значно спокійніше, знаючи, що ви взялися доглядати за цим божевільним. Не втрачайте ні хвилини. Він, звичайно, з’явиться вчасно… якщо небеса не впадуть.
– Так. Якщо тільки не… – повторила вона задумливо пошепки, піднявши очі до вечірнього неба, не заплямованого жодною хмаркою. Деякий час ми мовчки дивилися на море, що розкинулося внизу. В сутінках воно здавалося таємниче спокійним, немов довірливо готувалося до довгого сну в цю теплу тропічну ніч. І тиша навколо нас, здавалося, не мала меж, не мала кінця.
А потім ми знову стали говорити про Джаспера
