боці, тілько щоб над самісеньким Дніпром. Та дбай так, щоб нам укупі оселиться» (15 травня 1860 р.); «купить у Вольського дубів 40 лісу, вирубать, та й нехай би собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів, на Росі» (2 листопада 1859 р.). Посилає план хати, підказує Варфоломієві, яке саме дерево потрібне «на одвірки», «на поміст» і «на надвірню комору». Лейтмотив усіх листів, де мовиться про омріяну ідилічну хату: вона має бути біля Дніпра – як символ рідної оселі в Україні, «тихого раю». Бідкається, що ніяк не може знайти відповідної місцини, бо: «Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, як і у Парчевського, тілько що не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.).
Особливо важливими для Шевченка були листи на засланні. Кореспонденції до друзів і знайомих дають змогу в усій повноті відчути стан поета в неволі: «Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі <…> тяжко мені, друже! дуже тяжко!» (до О. Бодянського, 3 січня 1850 р.), «Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть!» (до В. Жуковського, 10 січня 1850 р.), «В этой широкой пустыне мне тесно – а я один» (до А. Лизогуба, 16 липня 1852 р.). «А покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии», – пише він Бодянському 15 листопада 1852 р. (як тут не завважити текстуального збігу із початком вірша «Г. З.» – «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать») і міркує: «Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает». А. Козачковському описує (16 липня 1852 р.) свою недугу, з болісним гумором малює свій портрет: «…одно слово, солдат, да еще солдат какой! Просто пугало воронье. Усища огромные. Лысина что твой арбуз». Лист до А. Толстої з Нижнього Новгорода (12 листопада 1857 р.) свідчить про поступове адаптування поета до волі, що відбувалося в «промежуток между Северной Пальмирой и киргизской пустыней»: він допався до книжок, «прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени», малює старовинні церкви, портрети олівцем і – «бесконечно доволен».
У листах розгорнуто безліч живих епізодів, зафіксовано промовисті нюанси – побутові й настроєві. Самоаналіз утверджує самооцінку, згадаймо автодекларацію в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «…нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет…». У психологічній автохарактеристиці увиразнюється культ чуття; прикметні контрасти в оцінках однієї й тієї ж особи, вияви симпатії та антипатії до неї (таку амплітуду почуттів до А. Ускової – від обожнення до розчарування, висловлено в листах до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. та 10 квітня 1855 р.). Мотив шукання пари пронизує багато які листи останніх років, передусім до В. Шевченка, – «неначе цвяшок, в серце вбитий» («Марина»). Поет обґрунтовує свої плани, докладно аргументує свої смаки й побажання: «…може, Харита скаже, що
