з гостро «натуральними» штрихами, з питомими для поета емоційними гіперболами, наприклад: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий…» (до А. Лизогуба, 7 березня 1848 р.), або: «Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти» (до нього ж, 29 грудня 1849 р.). Шевченкові притаманне поєднання екстрем, що водночас і взаємовиключають, і доповнюють одна одну. Це, власне, той же тип екстремальної образності, що й у славнозвісній формулі «За шмат гнилої ковбаси / У вас хоч матір попроси, / То оддасте» («П. С.»).
Великий естетичний потенціал Шевченкових послань – незаперечний, і їх належить розглядати як мистецький феномен, художній текст, котрий містить поетичні миттєвості, пейзажні мініатюри, перлинки спогадів і настроїв, хвилини intermezzo в суворому плині життя. Прогулянка в урочище Ханга-Баба, пам’ятне величезне дерево викликали рефлексії, спомини, гру уяви: «…мне показалось, будто бы ты сидишь здесь за деревом и рисуешь; я тогда только опомнился, когда позвал тебя и ты не отозвался» (до Залеського, 25–26 вересня 1855 р.). Вечір у Переяславі, прогулянка до Андрушів і за Дніпро навіяли настрої, висловлені в листі до А. Козачковського від 16 липня 1852 р. Епізод з вербовою гілкою, посадженою в Новопетровському укріпленні, й легенда про розбійника, що згадалася у зв’язку з цим поетично осмисленим життєвим випадком, виокремлюють лист унікальний за змістовою та настроєвою наповненістю (до М. Осипова від 20 травня 1856 р.). У листі до Кухаренка від 22 квітня 1857 р. з Новопетровського бачимо текстуальні збіги з віршем Шевченка «Чи то недоля та неволя» (1850): «Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований!» – «Чи то недоля та неволя, / Чи то літа ті, летячи, / Розбили душу? <…> ви ж украли, / В багно погане заховали / Алмаз мій чистий, дорогий, / Мою колись святую душу!». Свого роду шедевр епістолярного жанру – послання Марії Максимович 22 листопада 1858 р., яке своєю ідилічною тональністю нагадує поезію «Садок вишневий коло хати…».
Шевченкові листи – вельми своєрідне явище в українській культурі за глибиною й безпосередністю поетового самовираження, за фактографічною наповненістю. Цей правдивий автопортрет письменника й художника становить безцінний документ доби й водночас – мистецький феномен.
Листи Т. Г. Шевченка і до нього(1839–1857 рр.)
1839
1. Т. Г. Шевченка до правління Академії мистецтв
3 червня 1839. С.-Петербург
В Правление Императорской Академии художеств
Из вольноотпущенных постороннего ученика
Императорской Академии художеств
Тараса Шевченки
покорнейшее
