Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів…
Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною…»
«Я – вчитель історії… За моєї пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками…
Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте…
Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання – влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшніше, ніж померти…
Я все життя викладала історію… І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами…»
Мені дісталася власна війна… Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», – розповідали мені.
Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме – дивишся в очі…
«Не хочу згадувати…»
Старий триповерховий будинок на околиці Мінська, з тих, що їх поспіхом і, як тоді здавалося, ненадовго, будували відразу після війни; він давно і затишно обріс кущами жасмину. З нього й почався пошук, який триватиме протягом семи років, дивовижних і болісних семи років, протягом яких я відкрию для себе світ війни, світ із нерозгаданим до кінця нами змістом. Зазнаю болю, ненависті, спокуси. Ніжності і подиву… Спробую збагнути, в чім різниця між смертю і вбивством і де межа між людським і нелюдським. Як людина залишається наодинці з цією божевільною думкою, що вона може вбити іншу людину? Навіть повинна вбити. І дізнаюсь, що на війні, крім смерті, існує безліч інших речей, там є все, що й у звичайному нашому житті. Війна – це теж життя. Зіткнуся з багатьма людськими правдами. Таємницями. Замислюся над тим, про що раніше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуємося злу, чому нам бракує подиву перед злом?
Дорога і дороги… Десятки поїздок усією країною, сотні записаних касет, тисячі метрів магнітофонної плівки. П’ятсот зустрічей, а потім збилася з ліку, обличчя забувала, залишалися тільки голоси. У моїй пам’яті звучить хор. Багатоголосий хор, іноді слів майже не чути, тільки плач. Зізнаюся: не завжди вірила, що здолаю цей шлях, здужаю його. Дійду до краю. Видавалися хвилини сумнівів і страху, коли хотілося зупинитися або відійти вбік, але ж уже була не в змозі це зробити. Я стала полонянкою зла, зазирнула в безодню, щоб щось збагнути. Тепер, мені здається, я набула певних знань, але запитань стало ще більше, а відповідей – ще менше.
