ти тут своє щастя. Важливим чинником складного процесу розміщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконаність кожного з них у тому, що він неодмінно тут приживеться. Улас Самчук розгортає в романі цілісну концепцію «дому-гнізда», у якій центральними є поняття «врослості», «закоріненості»: «В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м’язів, це нарешті філософія безконечного видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла планети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб пристосуватись велінню стихій в ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага».
Дім віддзеркалював усе ще існуючу досконалість земної дійсності, на «острівці» якої людина могла опертися у своїх спробах зайняти гідне місце. Відтак письменник ще від самого початку запрограмував головного героя Павла Даниліва на збереження свого космічного Храму і людського Дому, адже проєктування власного мешкання – це ще одне свідчення готовності особистості продовжувати пошуки чогось особливо важливого в житті.
Павло Данилів, проєктуючи і зводячи свою фортецю, поріднився з нею, поєднався з її фізичною будовою та її моральним єством. Загальною формою новий дім вирізнявся з-посеред інших модерних споруд, але своїм виглядом він свідчив, що саме так його господар хотів виглядати на цій землі. То була доцільно продумана «шкаралуща» Павлової фізичної та духовної істоти. Відтак герой роману проєктує не тільки власний дім, а й самого себе, свою долю. Дім становить не тільки матеріальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинної спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Даниліва – процес із того ж функціонального ряду, що й обирати наречену.
У житті головного героя було дві жінки, і, як то часто буває, одну кохав, а з іншою одружився. У поведінці першої (Лени Глідерс) було багато театральності, картинності, штучності. «Мене втомлюють ті самі маски», – зізналася вона Павлові. Ще Ф. Ніцше підкреслював, що в людини взагалі немає обличчя, його замінила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що під знятою є інша. Самчукова героїня постійно прагне бути «учасницею тих двох відомих комедій – Божеської і людської», тому вміло міняє маски. То вона вдавала зі себе дитину, котра бавиться ляльками і відриває їм руки, ноги, щоб заглянути досередини, то шпигунку, то ліниву кицьку. Бути вільною означало для Лени безборонно міняти свої маски, звідси – її непередбачувані чудернацькі примхи, витівки, гримаси, кривляння. Навіть портретні зображення героїні позбавлені статики й однозначності. Вагому роль у них відіграють окремі деталі, що їх підкреслюють не тільки певну рису зовнішності, а й характеру, настрою, душевного пориву. Найчастіше це очі, колір яких може мінятися залежно від внутрішнього стану, набираючи дивовижних пивних і сіро-мідних відтінків. Окремі деталі переростають в образ жінки-птаха. Спочатку це пряма вказівка на зовнішню подібність Лени, котра сиділа посеред кімнати, підібгавши ноги, до скульптурки птаха. Далі ця деталь розгортається до еквіваленту внутрішньої нестабільності Лениного «я», відтак героїня нагадує маленьку колібрі – живу, непередбачувану іскорку.
Кумедність і грайливість надавали Лені хвилюючої грації, аромату хмільного трунку. Хтиво-приваблива, лицемірна, манірна, позірна, егоїстична – саме такою вона наснажувала мужністю, надихала Павла суперечливими бажаннями. І він усе гостріше відчував у лукавій спокусниці «глибинну, надглибинну, підглибинну містику».
У прагненні героїні-художниці перетворити життя на гру, безперешкодно одягати і зривати зі себе маски проступає її бажання самореалізації у світі, де гра йде за чоловічими правилами. Аби розірвати замкнене коло, Лена зважилася на звичну для жінки стратегію – вирішила стати марсельською повією, вуличницею. Можливо, тому, що між мистецтвом і проституцією завжди є щось спільне, що якось незрозуміло поєднує красу і любощі. Автор не показав, чи впала ця жінка взагалі, а коли так, то наскільки низько, але після поїздки до Парижа вона таки стала схожою на громадянку з-під мостів Сени: зіжмакані штани, не зовсім чиста блузчина, шлапаки на ногах, неплекане, залишаєне обличчя, потріскані губи, закудлане волосся. Шокуючою зовнішністю, епатажною поведінкою героїня Самчука кидала виклик традиційній жіночності. Вона свідомо жила у штучному світі, де було місце тільки для маріонеток Мулен Руж. Але дівчині швидко набридло повсякчас вдавати із себе когось іншого. Лена вирішила жити по-своєму, стати незалежною, знайти своє місце, словом, обжити власний, не обмежений традицією простір.
Лена Глідерс – вільна і сильна особистість, вивищення якої над середовищем У. Самчук показав через наполегливі спроби вийти за межу недозволеного для жінки, що сама художниця означила поняттями «великий митець, світова кар’єра, капітал, вілли, авта». Вона обрала шлях, що обіцяв свободу і незалежність, а це було можливо тільки в разі зречення своєї належності до другої статі: «…з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі». Свої сексуальні пориви героїня
