зворушило, і я засмутився, що, можливо, йому неприємна моя довготелеса фігура, поруч з якою він цілком міг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворі стояла ніч і ми майже нікого не зустрічали, мучила мене так сильно, що я зігнув спину аж так, що мої руки на ходу торкалися колін. Але щоб мій знайомий не помітив мого наміру, я міняв свою поставу дуже поступово, з великою обережністю і намагався відвернути від себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрілецькому острові і про те, як у річці відбиваються ліхтарі на мості. Але він раптом різко повернувся обличчям до мене і поблажливо сказав:
– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися і заввишки стали майже з мене.
Що він сказав це люб’язно, то я відповів:
– Це можливо. Але мені ця поза приємна. Я слабенький, знаєте, і мені буває занадто важко триматися прямо. Це не дрібниця, я дуже довго…
Він сказав дещо недовірливо:
– Та це просто примха. Раніше ж ви, по-моєму, йшли, випроставшись на весь зріст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навіть танцювали – чи ні? Ні? Але йшли ви гордо, і це ви, звичайно, можете і зараз.
Я відповів наполегливо і з заперечувальним жестом:
– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцінюєте мене. Я знаю, що таке хороші манери, і тому йду згорбившись.
Але це не здалося йому простим, в сум’ятті від свого щастя він не зрозумів зв’язок моїх слів і докинув тільки:
– Ну, як знаєте, – і подивився на годинник Мельникової вежі, який показував майже першу годину.
Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужість до моїх смиренних слів! Вона щаслива, ось у чому біда, і така властивість щасливих – вважати за природне все, що відбувається навколо них. Їхнє щастя встановлює в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на бруківці під цією аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливі такі небезпечні, це безсумнівно, – він убив би мене як зарізяка. Це не підлягає сумніву, і, що я боягузливий, то я від жаху навіть не наважився б закричати… О боже!»
Я в страху озирнувся. Удалині перед кав’ярнею з прямокутними чорними вікнами по бруківці ковзав поліцист. Його шабля трохи заважала йому, він узяв її в руку, і тепер справа пішла значно краще. А вже почувши здалеку, що він слабо скрикує, я остаточно переконався, що він мене не врятував би, коли моєму знайомому схотілося б випустити з мене дух.
Зате тепер я знав, що мені робити, бо якраз перед страшними подіями мене охоплює велика рішучість. Мені слід було втекти. Це було дуже легко. Тепер, біля повороту ліворуч до Карлового моста, я міг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних підворіть і пивничок, наразі ще відкритих; мені не слід було впадати у відчай.
Коли ми вийшли з-під арки в кінці набережної, я з піднятими руками побіг у цю вулицю; але достоту, добігши до маленьких дверей церкви, впав, бо там
