до води і, утримуючись за допомогою однієї руки над неспокійною водою, підпирали ноші чотирма волохатими руками, так що було видно незвично підняті м’язи.
Вода підступила спершу до підборідь, потім піднялася до ротів, голови носіїв позакидались, і ноші впали на плечі. Вода захлюпувала вже перенісся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дісталися і до середини річки. Тут на голови передніх упала невисока хвиля, і всі четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ноші своїми ручиськами. Вода стрімко ринула слідом.
Тут із країв великої хмари пробилося низьке світло вечірнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрії, тоді як ріка і місцевість під хмарою були висвітлені неясно.
Товстун поволі повернувся в бік течії, і його понесло вниз по річці, наче ідола з якогось світлого дерева, який виявився непотрібним і тому полетів у річку. Він плив по відбивку хмари. Довгасті хмари тягнули його, а маленькі, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помітно навіть по сплесках води біля моїх колін і біля надбережних каменів.
Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозі, бо ж справді любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дізнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу піску, до вузькості якої треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до річки під прямим кутом, так що підборіддя майже лежало у мене на плечі.
На надбережних наметнях сиділи ніжні ластівки.
Товстун сказав:
– Дорогий пане на березі, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води і вітру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я і мій друг прочанин – нападали на ці речі, коли співав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби і спалахували зірниці литавр.
Маленька чайка, розпростерши крильця, пролетіла через його живіт, але швидкість її не зменшилася.
Товстун правив далі:
б) Початок розмови з богомільником
– Був час, коли я день у день ходив в одну церкву, бо дівчина, в яку я був закоханий, вечорами клячала там, молячись, по півгодини, і тоді я міг без перешкод дивитися на неї.
Коли одного разу ця дівчина не прийшла і я невдоволено дивився на тих, хто молиться, мою увагу притягнув до себе один юнак, який простягнувся на підлозі всім своїм худим тілом. Час від часу він, напружуючи всі сили, підносив голову і, зітхнувши кидав її на притиснуті до каменів руки.
У церкві було лише кілька старих жінок, які часто схиляли і повертали свої закутані голівки, щоб поглянути на того, хто молиться. Ця увага, здавалося, ущасливлювала його, бо перед кожним своїм нападом побожності він перевіряв очима, чи багато людей на нього дивиться.
Я визнав це за непристойність і вирішив заговорити з ним, коли він піде з церкви, і випитати у нього, чому він молиться таким чином. Так, я був роздратований, бо ж не прийшла моя дівчина.
Але
