вже поспівчував йому і хотів було підбадьорити його, щоб він продовжив гру, коли підійшла господиня з групою гостей.
– Це смішна затія, – сказали вони і голосно засміялися, наче я хотів зробити щось протиприродне.
Дівчина теж підійшла, презирливо глянула на мене і сказала:
– Будь ласка, пані, дозвольте йому пограти. Він, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, пані.
Усі голосно зраділи, явно, як і я, вважаючи, що це говориться іронічно. Тільки піаніст мовчав. Він сидів з опущеною головою і водив указівним пальцем лівої руки по дереву ослінчика, немов малюючи на піску. Я затремтів і, щоб приховати це, застромив руки в кишені штанів, і говорити чітко я не міг, бо все моє обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смішною.
– Пані, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…
Забувши причину, я раптово сів за піаніно. Тут я знову зрозумів своє становище. Піаніст встав і делікатно переступив через ослінчик, бо я загородив йому дорогу.
– Погасіть, будь ласка, світло, я можу грати тільки в темряві.
Я випростався.
Тут два пани взялися за ослінчик і понесли мене геть від піаніно до обіднього столу, насвистуючи якусь пісеньку і трохи хитаючи мене.
Усі дивилися схвально, а панночка сказала:
– Бачите, пані, він непогано зіграв. Я це знала. А ви так боялися.
Я зрозумів і подякував поклоном, який у мене вийшов нівроку.
Мені налили лимонаду, і якась панянка з червоними губами поїла мене зі склянки. Господиня подала мені на срібній тарілці печиво зі збитих білків, і якась дівчина в білісінькій сукні сунула мені його в рот; пишна панянка з копицею світлого волосся тримала наді мною гроно винограду, і мені треба було тільки відривати ягоди, а вона в цей час дивилася мені в заведені вгору очі.
Що всі так добре поводилися зі мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до піаніно.
– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помічав. Він вийшов і відразу повернувся з жахливим циліндром і мідно-коричневим пальто в квіточках. – Ось ваші речі.
Це були, правда, не мої речі, але мені не хотілося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до міри, щільно приставши до мого худого тіла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на мені пальто від верху до низу.
– Отже, прощайте, – сказала господиня, – і приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гість, ви це знаєте.
Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але моє пальто було занадто тісне. Тому я взяв капелюх і, ймовірно, занадто ніяково вийшов за двері.
Але коли я кроком вийшов з під’їзду, на мене налетіли небо з місяцем, зірками і великим склепінням і Кільцева площа з ратушею, Маріїнською[5]
Маріїнська чи Маріанська колона на Старомєській площі в Празі – це статуя на честь Діви Марії (вона і височіла на колоні). Пам’ятник був поставлений 1650 року за наказом імператора Фердинанда III на знак подяки за звільнення від шведської армії 1648 року. 1918 року колону зруйнували.
