було дуже холодно, і небо вже трохи схилилося, біліючи.
– Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.
Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.
– Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.
Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.
Я почав розповідати:
– Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.
Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:
– Я заручений, зізнаюся.
Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.
– Ви заручені?
Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилиці загострено-округлою лінією, як то любили цієї зими.
Я зрадів, що так розумно відповів йому. «Так, – говорив я собі, – як він ходить у товаристві з рухомою шиєю і вільними руками. Він може з приємною розмовою провести даму через залу, анітрохи не турбуючись про те, що перед будинком падає дощ, або там соромливо хтось стоїть, чи відбувається ще що-небудь гідне жалю. Ні, він однаково гарно схиляється перед дамами. Але ось він сидить тут».
Мій знайомий провів батистовою хусткою по лобі.
– Будь ласка, – сказав він, – покладіть мені на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.
Коли я не відразу це виконав, він склав благально руки.
Неначе наша турбота все затьмарила, ми сиділи вгорі на горі, як у маленькій кімнаті, хоча й раніше вже помітили світло і ранковий вітерець. Ми сиділи зовсім поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розійтися, бо навколо були стіни. Але ми могли триматися смішно і без будь-якої гідності, бо нам не потрібно було соромитися гілок над нами і дерев, які стояли проти нас.
Тут мій знайомий, не зволікаючи, вийняв з кишені ніж, задумливо відкрив його, встромив, немов у якійсь грі, в свою ліву руку вище ліктя і не витягнув звідти. Відразу хлинула кров. Його круглі щоки були бліді. Я витягнув ніж, розрізав
