Стук у браму. Франц Кафка
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Стук у браму - Франц Кафка страница 19
– Ну, тепер-то вже напевно занадто пізно, ти приховав це від мене, і я спізнився на потяг. Чому? [Чотири сторінки пропали.]
… – так, хіба що Піркерсгофера, ну, а він…
– Це прізвище зустрічається, по-моєму, в листах Бетті, він шляховик, чи не так?
– Так, шляховик і неприємна людина. Ти визнаєш, що я маю рацію, тільки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобі, коли ходиш з ним нудними полями… Втім, його вже перевели, і на тім тижні він, думаю і сподіваюся, поїде звідти.
– Стривай, ти перш сказав, що радиш мені залишитися на сьогоднішню ніч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приїду сьогодні ввечері, вони чекатимуть мене.
– Це ж просто, пошли телеграму.
– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поїхав… До того ж я втомився, я вже поїду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навіщо це, та й куди б ми пішли?
– Тоді дійсно краще тобі поїхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогодні піти з тобою, бо не виспався, я забув тобі це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Ґіллеманів. Без чверті шість, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio[6]! Отже, щасливої дороги і всім привіт!
Лемент повернув праворуч і подав на прощання праву руку, через що одну мить йшов проти своєї витягнутої руки.
– Adieu[7], – сказав Рабан. Уже здалеку Лемент крикнув:
– Гей, Едуарде, чуєш, закрий парасольку, дощ давно ущух. Я не встиг сказати тобі це.
Рабан не відповів, він склав парасольку, і небо, блідо-похмуре, зімкнулося над ним.
«Якби я хоч би, – думав Рабан, – сів не в той поїзд. Тоді б мені все-таки здалося, що ця авантюра вже почалась, а коли я пізніше, з’ясувавши, що помилився, повернувся б знову на цю станцію, мені було б вже набагато спокійніше. Якщо ж місцевість там, як каже Лемент, нудна, то це зовсім не недолік. Більше сидітимеш у кімнатах, ніколи, по суті, точно не знаючи, де всі інші, адже якщо є якісь руїни в околиці, то, звичайно, гуртом ідуть до цих руїн, домовляючись про цю прогулянку, напевно, завчасно. Але тоді потрібно заздалегідь радіти їй, тому її не можна пропустити. А якщо таких пам’яток немає, то наперед ні про що і не домовляються, чекаючи, що всі швидко зберуться, коли раптом, усупереч звичаю, затіють якусь прогулянку; бо достатньо надіслати служницю до інших на квартиру, де ті сидять за листом або за книгами і будуть у захваті від такої звістки. Ну, від таких запрошень захиститися неважко. І все ж не знаю, чи зумів би я, бо це не так легко, як мені видається, поки я один і ще можу робити все, ще можу повернутися назад, коли захочу, бо там у мене не буде нікого,
6
Бувай! (
7
Прощавай! (