весь час намагався триматися на невеликій відстані від мене і говорив на превелику силу:
– Які дні я проводжу! Вчора ввечері я був у гостях. Я тільки вклонився при газовому світлі панночці зі словами:
«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тільки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собі, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скіпиця[4] теж трохи розширилася.
Тому я сів і сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок між своїми фразами: «Бо взимку живеться багато простіше, легше триматися як слід, не треба так напружуватися через свої слова. Правда ж, мила панянко? Сподіваюся, я маю рацію у цьому питанні». При цьому права моя нога завдавала мені багато неприємностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсім розпалася на частини, і лише поступово, шляхом стискань і цілеспрямованих зсувів, я більш-менш довів її до ладу.
Тут я почув, як дівчина, яка зі співчуття теж сіла, тихо каже:
– Ні, ви мені зовсім не імпонуєте, бо…
– Стривайте, – сказав я задоволено і з надією, – ви не повинні, мила панянко, витрачати і п’яти хвилин на те, щоб говорити зі мною. Їжте між словами, прошу вас.
Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чаші, піднесеної бронзовим янголятком, потримав його в повітрі, потім поклав на тарілочку з синьою облямівкою і не без витонченості подав дівчині.
– Ви зовсім не імпонуєте мені, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозуміле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаєте мене «мила панянко» – я думаю, ви тільки тому уникаєте правди, що вона для вас занадто важка.
Боже, тут я збудився!
– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маєте рацію! Мила панянко, зрозумійте, це величезна радість, коли раптом з’ясовується, що ти такою мірою зрозумілий, хоча зовсім не прагнув до того.
– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирізані з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, і коли ви ходите, повинні шелестіти. Тому не варто хвилюватися через ваші манери або ваші думки, ви ж повинні згинатися від протягу, який зараз якраз провіває кімнату.
– Я цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку.
Колінна чашка.
