що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.
Людина, що стояла переді мною, посміхнулася. Потім вона опустилася навколішки і заговорила сонливим голосом:
– Ніколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собі я був переконаний в тому, що справді бачу. Всі речі навколо я уявляю собі настільки непевно, що мені завжди здається, ніби вони жили колись, а тепер ідуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я відчуваю болісне бажання побачити речі такими, якими вони, напевно, бачаться, перш ніж мені показатися. Вони тоді, напевно, прекрасні і спокійні. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсі.
Що я мовчав і лише мимовільними двиготами обличчя показував, як мені тяжко, він запитав:
– Ви не вірите в те, що люди так говорять?
Я вважав за потрібне кивнути головою, але не зміг.
– Справді, ви в це не вірите? Ах, послухайте, одного разу в дитинстві, розплющивши очі після короткого післяобіднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднішим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жінка відповіла з саду:
«Я п’ю каву на лоні природи». Вона сказала це не задумавшись і не дуже чітко, немов кожен мав цього очікувати.
Я вирішив, що мені задають питання. Тому я поліз у задню кишеню штанів і вдав, ніби щось шукаю там. Але нічого не шукав, я хотів тільки змінити свій вигляд, щоб показати свою участь у розмові. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цікавий, і що я абсолютно не розумію його. Я додав також, що не вірю в його автентичність, і що він, ймовірно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка мені невтямки. Потім я заплющив очі, бо вони у мене боліли.
– О, це добре, що ви поділяєте мою думку, і жодної своєкорисливості не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати мені це.
Хіба не правда, чому я повинен соромитися або чому повинні ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись і важко, не стукаю палицею об бруківку і не зачіпаю одягу людей, які голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тіні, зіщулившись, шмигають уздовж будинків, іноді зникаючи в шибках вітрин?
Які дні я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високі будинки, а зовнішньої причини на те знайти неможливо. Я лажу потім по купах щебеню і питаю кожного, кого зустріну: «Як це могло статися? У нашому місті… Новий будинок… Сьогодні це вже п’ятий… Подумайте тільки». Тут мені ніхто не може відповісти.
Часто падають люди на вулиці і залишаються мертві лежати. Тоді крамарі відкривають свої завішані товарами двері, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потім виходять, посміхаючись ротом і очима, і кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головні хустки… йдуть добре… Атож, війна». Я шмигаю в цей будинок і, боязко піднявши кілька разів руку із зігнутим пальцем, стукаю нарешті у віконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привітно, – до вас принесли покійника. Покажіть мені його, прошу вас». І коли він хитає головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:
«Дорогий.
