поспішаючи! Твоє оточення теж почекає.
Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читає по списаному звідкись тексту. Одну сторінку я сам списав на його прохання. Прочитавши підпис під сторінками, що їх він написав, я лякаюся. Це ні в тин ні в ворота.
Люди схиляються над цим з трьох боків столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мій підпис.
Але чим це схоже на сьогоднішнє? Адже тільки від тебе залежить, щоб нав’язалася цілеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мій голубе!.. Ти ж знайдеш якусь відмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцільні перешкоди? Що ти згадуєш?.. Я згадую високорівню, яка піднімалася до великого неба, як щит Землі. Я побачив її з гори і вже ладен був її перетнути. Я заспівав».
Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:
– Хіба не можна жити по-іншому?
– Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.
– Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.
– Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він живе один, не несе відповідальності. Боїшся багато чого. Що, можливо, зникне тілесність, що люди справді такі, якими вони здаються в сутінках, що не можна вийти без ціпка, що треба, можливо, піти до церкви і голосно молитися, щоб на тебе дивилися і ти знайшов тіло.
Що він так говорив, а потім замовк, то я вийняв з кишені свою червону хустку і заплакав згорбившись.
Він встав, поцілував мене і сказав:
– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгі пальці, які тебе майже слухаються, чому ти не радієш цьому? Носи завжди темні манжети, ось тобі моя порада… Ні… я тішуся тобі, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цілком розважливо.
Ми будуємо непотрібні, власне, машини для війни, вежі, стіни, завіси з шовку, і ми могли б всіляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаємося на вису, ми не падаємо, ми пурхаємо, хоча ми і бридкіші за кажанів. І вже навряд чи хто завадить нам однієї чудової днини сказати: «Ах, боже мій, сьогодні прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своїй землі і живемо на основі своєї згоди.
Ми ж як пеньки на снігу. На вигляд вони просто лежать зверху, здається, що їх можна зрушити легким поштовхом. Але ні, не можна, бо вони міцно пов’язані з ґрунтом. Але навіть це всього лише подоба.
Плакати заважали мені роздуми: «Зараз ніч, і ніхто завтра не дорікне мені за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано уві сні».
Потім я сказав:
– Так, усе так і є, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освітлення неба, бо ж стоїмо в глибині під’їзду. Ні… все-таки ми могли говорити про це, бо хіба ми не зовсім незалежні в своїй розмові, якщо прагнемо не якоїсь мети і якоїсь істини, а тільки жарту і розваги. Але не могли б ви мені все-таки ще раз розповісти історію про жінку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жінка! Ми повинні
