Господи! – єдине, що спромоглася вичавити з себе, побачивши біля дивану «сміття», на яке наступила дорогою до дзеркала.
Рештки. Людського скелета.
Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 17:31
«Хай тобі! Довбаний ліфт!»
Скляр ще кілька разів натиснув на кнопку виклику, відтак покинув будь-яку надію й швидким кроком побіг із четвертого на перший.
– Доброго дня! – дідусь усміхнувся Єгорові, та слідак швидко оминув його, вдавши, що не почув.
Старий від прикрості скривився: неприємно, коли тебе так відверто ігнорують. Хіба він чимось заслужив? Зітхнув і продовжив своє сходження на восьмий. Воно давалося йому непросто: після перелому стегна він і досі шкутильгав, ледь волочачи за собою ліву ногу.
Тим часом Скляр нарешті дістався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правої руки в ліву й вже потягнувся натискати кнопку відкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напівтемряві (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркіза. Лиш слабке світло від маленького віконця у дверях давало можливість бодай щось бачити.
– Та де ти там? – гукнув після марної спроби помітити його.
– Няв! – вимогливий голос із темряви з боку підвалу.
– Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспішаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфоні: запізнюється катастрофічно.
Знову протяжний капризний голос. Відтак тварина нарешті вийшла з темряви на тьмяне світло. Рудо-білий домашній кіт на самовигулі. Головний мешканець під’їзду. Скляр частенько зустрічав Маркіза біля під’їзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякі сусіди навіть завозили Маркіза ліфтом на рідний шостий поверх.
Кіт повільно побрів у бік слідчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся.
– Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запізнююся на потяг.
Скляр нарешті натиснув на кнопку й відчинив двері, надаючи можливість тварині пройти першою. Та кіт не поспішав. Перед самим виходом він зупинився й сів, пильно роздивляючись Єгора.
– Няв!
– Б**дь, ти виходиш чи ні? – обурився поліцейський.
Залізні під’їзні двері відчинилися ширше – то з протилежного боку сусідка, восьмирічна дівчинка, потягнула їх на себе. Від несподіванки Єгор зробив крок назад. Дитина чомусь теж не поспішала. У своїй рожевій довгій куртці та сірій шапці з балабоном вона мала досить милий вигляд, та Скляр не надто любив дітей. Особливо маленьких.
– Проходиш? Чого чекаєш? – роздратовано поцікавився Єгор в неї.
«Стала в проході – не вийти».
Дівчинка не зрушила з місця. Лише мовчки з усмішкою подивлялася то на кота, то на Скляра. Єгор й сам зиркнув на тварину, проте нічого особливого не помітив. Перевів погляд на дівчинку: все ще роздивляється. Кіт тим часом нарешті підвівся й посунув до виходу. Дівчинка пропустила його, заскочила до будинку,
