у вашому паспорті, що тут можна жити, вам ставили?
– Не прописаний, – зізнався, усе ще загальмований після сну.
– Ви не маєте права тут перебувати, якщо не прописані, – повідомив Андрій.
– Я їй нічьо не зробив. Шо ви від мене хочете? – обурився Сєрий, протер очі. Чоловік поволі приходив до тями.
– Ви їй погрожували? – Власта виступила наперед.
– Нічьо я їй не погрожував. Я пришов додому і завалився спати. Я спати хочу.
– На вигляд не бухий, – стиха проказала Власта Андрію.
– Людка, він просто спить. Що ти з нас хочеш?
– Так цей…
– Людка, – продовжив Андрій, – у нас купа важливіших справ, – патрульний попрямував до виходу. – Не турбуй нас більше з дрібницями.
Власта швидким кроком вийшла за Андрієм, останній раз кинувши оком на викручене вічко у вхідних дверях.
Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10
– Я не курю, у меня нет зажигалки, – керівниця відділу кадрів зробила крок назад.
Поспіхом роздивилася дорогу. На жаль, нікого. До людного місця не менш як метрів двісті п’ятдесят. Там світліше й навіть чути, як лунає музика. Очевидно, підлітки. Якщо вона сьогодні виживе – ніколи більше не повертатиметься цією дорогою. І будь-якою іншою безлюдною місциною.
Молодик підійшов ближче. Жінка зіщулилася, чекаючи удару по голові й не наважуючись відвести від нього очей. Раптом саме цього він і чекає? Аби вона втратила пильність. Невідомий став майже впритул, важко дихаючи й дивно її роздивляючись.
– У меня нет зажигалки, – ще крок назад, у бік порятунку.
– А спичек нет? – у напівтемряві бита мала не менш зловісний вигляд, ніж її власник.
Дихання її пришвидшилося, у роті пересохло.
– Нет. Я не курю.
– Что ж… Жаль.
«Наркоман», – зробила висновок жінка попри запах алкоголю. Таких у цьому районі чимало. Страшенно блідий, худий, з синцями під очима.
На чолі в хлопця виступив піт. Крок ближче до жінки. Бита перейшла з правої до лівої руки. І відразу назад.
– Мне кажется, я вас видела. Вы живете где-то недалеко, так ведь? – ще один крок до порятунку, облизала пересохлі губи.
– Не важно, – крок до жінки.
«Отвлекай его разговором, отвлекай».
– Ну, я пойду. Зажигалки у меня нет, спичек тоже, – ще один крок.
– Не спеши.
– Я не могу не спешить. Мне нужно детям ужин приготовить, – вказала на пакунки з супермаркету.
– Муж пусть приготовит.
– Я в разводе. Дети дома одни, – збрехала. – Голодные. Вы хотите есть? – новий крок.
– Что? – здивувався. Краплі поту стікали обличчям, голос цього разу виявився на диво хриплим. Дихання продовжувало пришвидшуватися. Втім, як і в жінки.
– Или, может, вам нужны деньги?
Хлопець зневажливо посміхнувся:
