уся недоладність і несправедливість середньовічного судочинства. Ще більшою мірою ефект динамічності в романі завдячує вмінню митця компонувати малюнок у мобільні, майже кінематографічні, картини: варто згадати лише зображення пересування людських громад вулицями Парижа під час вибору папи блазнів чи сповнену драматичності сцену зіткнення жаху та пориву в штурмі собору трюанами, якому неясне місячне освітлення надає фантастичної феєричності.
Віктор Гюго любив підкреслювати, що його історичні твори є «легендами», де сюжети будуються не на реальних історичних подіях, а то й навіть не пов’язані з ними, тому що вони цілковито підпорядковані моральному уроку, який прагне подати своєму читачеві автор. Для цього максимально згущається драматичність ситуацій, що дозволяє досягти сильного емоційного ефекту і через це реалізувати дидактичні завдання твору. У «Соборі Паризької Богоматері», цьому «творі уяви, примхи та фантазії», як його характеризує сам автор, є чимало історичних маркерів – від постійних посилань та алюзій на реальні історичні факти до змалювання деяких історичних особистостей, таких як король Луї XI чи королівський верховний суддя Трістан-Самітник. Але вони не відіграють вирішальної ролі у формулюванні ідейно-художнього змісту цього твору, виступають у ньому лише епізодично.
Особливий інтерес у цьому зв’язку викликає постать короля Франції, яка з’являється в романі майже наприкінці, у 5-му розділі 10-ї книги (хоча до цього Луї XI вже поставав на сторінках роману у блазенській і досить символічній для цього короля-міщанина подобі кума Туранжо, що цікавився алхімічними пошуками Клода Фролло), і хоча його поява вміло вписана в перебіг подій, виникає непевне відчуття її навмисності, схованих за нею полемічних цілей автора. А Гюго є з чим полемізувати: як переконаний демократ, він вважає основним діячем історії народ, а не вождів і королів, тому у своїй картині французького середньовіччя XV століття відводить Луї XI досить скромне місце; як адепт романтичного мистецтва, Гюго полемізує з класицистичною традицією, що лише королям дозволяла репрезентувати високі людські страждання; більше того, його роман також не «вписується» в уже сформовану традицію вальтер-скоттівського історичного роману, що базувалася на паралельному розгортанні белетристичної та історичної ліній, де остання часто була пов’язана з діяльністю королів та інших видатних політичних діячів (епізодична поява Луї XI наприкінці роману сприймається як досить іронічна по відношенню до цього композиційного принципу). Полемічністю позначене і саме трактування Гюго образу цього короля. Луї XI виведений як один з головних героїв роману В. Скотта «Квентін Дорвард» (1823), де він постає у досить привабливій іпостасі діяльного короля-організатора, «збирача французьких земель», далекоглядного політика, що своєю мудрою, хоча й безжальною та підступною діяльністю забезпечував зміцнення абсолютизму у країні, що став основою
