обре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже споріднені душі. Я, власне кажучи, ненавидів прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не більше за свого слугу.
Я миттю одягнувся, прихопив із собою рушницю та патронташ, і ми подалися до корчми, де й, справді, надибали маленьке товариство, яке прибуло з далекої столиці, щоб побачити наші східні Карпати, Чорногору та озеро Несамовите. Я представився, само собою, спершу дамам, серед яких найпривабливішою була панянка Лола з двома бісиками у чорних очах, граціозна, непосидюща й дуже потішна, такою може бути тільки полька та ще хіба молода кицька. Її супутниця, панна Лодойська, була в тому віці, коли починають мріяти про «вище покликання жінки» до мистецтва, літератури, магнетизму, мікроскопії та відкриттів, скажімо, джерел Нілу, й не мала в собі нічого, що могло би привернути увагу, хіба що невинний і водночас манірно-тоскний погляд мадонни.
Кавалер обох польок – середніх літ із мавпячою головою, таку зазвичай називають «сократівською», жовтою шкірою, наче в мумії єгипетського фараона, який п’ять тисяч років пролежав у якійсь піраміді, з чорною борідкою – з великою гідністю грав роль професора й природодослідника. Він вирізнявся своїм одягом від Нанкінга, лакованими мештами, мав невеликий ранець військового зразка і два сачки: один прозорий зеленого кольору для метеликів, а другий – з грубого сірого полотна для вилову водяних жуків.
До цього гурту приєдналося двоє моїх добрих знайомих із нашої околиці: молодий жвавий капелан із Жаб’я та хірург – у своєму вічному синьому плащі з латунними ґудзиками й червоній краватці, як завжди, цікавий, балакучий та галантний. На моє прохання дозволити приєднатися до товариства усі відповіли одностайним «ура». Тепер слід було б розшукати надійного провідника.
– Ліпшого за гуцула Миколу Оброка не знайти. Він має слухняних коників і збрую, – запропонував хірург тоном, який не визнає заперечень. У такі моменти він ставав схожий на великого Наполеона й на малого Генриха Лаубе водночас.
– Майте на увазі, що ми на конях… – протяжно завважив професор. – Але я аж ніяк не вершник.
– І не конче, – рішуче відрубав хірург. – Наші гуцульські коники йдуть самі.
– Ну добре, а що це за провідник?
– Надзвичайно цікавий суб’єкт.
– Суб’єкт?
– Або ж об’єкт, якщо вам так більше до вподоби. Колишній опришок.
– Розбійник! – вигукнула панна Лодойська, дрібно затремтівши.
– Десь так… – відказав хірург сухо. – Так, любі дами, наша земля має щось спільне з преріями, і гуцули нічим не поступаються індіанцям.
– Що, властиво, означає слово «гуцул»? – поцікавилася панна Лодойська. – Можете нам пояснити?
– Чому ж ні, – поквапився відповісти капелан, наморщивши для статечности чоло. – Наскільки вистачає мені моїх незначних знань, бо я частково походжу з ремісничого середовища…
– О! Це мене тішить! – втрутився в розмову професор.
– А ще я трохи історик і дослідник старовини, якщо дозволите себе так величати, – вдоволено вів далі капелан.
– То просимо, – наполягала Лодойська.
– Ну, якщо ви направду мені дозволяєте, – почав капелан задумливо, просіявши, одначе, від чуба до обцаса, – то насамперед мушу зазначити, що попри спільну для усіх українців мову, ми маємо тут справу з відособленим племенем великої слов’янської раси, яке надзвичайно мало схоже на своїх братів. Здебільшого слов’яни – землероби, одначе наші гуцули, як і козаки, збереглися в цих неприступних горах, де вони живуть, як народ пастухів та вершників. Чоловіки, жінки й діти змалечку на коні. Мужні, хоробрі, сповнені непереможної любові до свободи, вони в усі часи зберігали свою незалежність. Гуцул ніколи не знав над собою ні пана, ані панщини. При всій бідності цієї землі вони досить заможні, це помітно з їхнього вбрання та обставляння домівок. Їхні надзвичайно пропорційної будови тіла моцні, як дзвін. Даремно шукати поміж гуцулів непоказних чи потворних, більшість чоловіків має на зріст шість футів і доживає до глибокої старости, а не раз і до ста років. Я сам 1852 року був на похороні у Кирлібабі, коли там ховали 120-річного гуцула, Петра Будзула, який служив гренадером ще за Марії-Терезії.
Професор аж вибалушив очі.
– А який у них характер? – поцікавилася панночка Лола, зблиснувши своїми маленькими, білими, мов у мишки, зубками.
– Їхньою головною рисою характеру я вважаю гордість, – після довгих роздумів мовив капелан. – Сторонні люди звертаються до них на ти або на ви, самі ж про себе вони кажуть, як монархи, тільки ми. Гуцульська гостинність не має собі рівні на землі, в кожному гуцульському обійсті є особлива кімната для гостей. Вони завжди веселі, навіть у найбільшій біді не впадають у розпач. «Не печалуйся, а берись до роботи!» – ось їхнє життєве кредо. Вони
