любите людей?
– Ні, але й ненависти до них також не маю.
– А це ваша жінка?
– Ні.
Опришок повагом кивнув нам головою й пішов до комори перевдягатися.
– Чи буде цей старий чоловік в силі провадити нас? – запитав професор.
– Оброк? О! Він ще й понині першим скаче в Йорданську купіль, – відказав капелан.
– Йорданську? Як це зрозуміти? – перепитали обидві дами, котрі, як справжні польки, й поняття не мали про такі речі.
– Чи ви нічого не чули про наше свято Водохрещі? – вигукнув капелан.
– Не чули.
– Отже, коли священник разом із паствою йде у цей святий день до найближчої річки, занурює в ополонку, прорубану в товщі льоду, хрест і освячує воду, це називають у народі Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потім стають довгою вервечкою, а священник кропить усіх тією водою. Наші гуцули гатять тоді у повітря з рушниць та пістолів, ладують мортиру[5], а найпобожніші та найхоробріші стрибають, попри люту холоднечу, в ополонку і приймають хрещення, як приймав його наш Господь…
Минуло небагато часу, наш провідник вийшов у повному вояцькому обладунку гуцулів: коротка, з грубого полотна чиста сорочка вишита барвистими квітами, без комірця, скріплена коло шиї мідною пряжкою, сягала йому лише до стегон, тож при кожному русі по обидва боки оббитого мідними клепками пояса, прозирало засмагле тіло. Широкі сині полотняні штани були зав’язані поверх червоних шкарпетів-гамашів, зграбні ноги озуті в постоли із сирої шкіри. Поверх, наче далман, він накинув яскраво-червоного, оздобленого синіми шнурами, сердака. Могутні груди захищали, мов римським панциром, перетягнуті навхрест чотири широкі з наклепаними металевими бляшками ремені.
За чересом стирчали пістолі та схожий на кинджал ніж, на маленьких ланцюжках звисали свинячі міхури, наповнені угорським тютюном, маленька дерев’яна люлька з мідною кришечкою та кресало. Через праве плече висіла картата торба, тайстра, а через ліве – порохівниця, оздоблена мідними цвяшками та кістю, на грудях красувався великий мідний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мідними ґудзиками, бляшками та орлиним пір’ям крисаню насунув на чоло, в правиці тримав топір, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.
– Ах, як розкішно виглядає це вбрання! – вигукнула юна полька. – Як по-рицарськи! – і вона заходилася обмацувати порохівницю та ланцюжки, а панна Лодойська тим часом шанобливо відступила назад.
– Як жахливо, – пробурмотіла вона, не зводячи очей із червоних гамашів гуцула. – Але ж як романтично! Справжнє розбійницьке вбрання. Ну хіба ж не видається, ніби він щойно брів у крові?
Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити в його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилізла на лавку позад опришка. Він і кліпнути оком не встиг, як вона вже заходилася коло його голови.
– Ось який він! – вигукнула тріумфально. – Гора!
– Що-що? –
Невелика гармата.
