що скидалася на дуло гармати. Це було трохи схоже на єгипетську експедицію, і мені мимоволі згадалася команда: «Учених та напівучених – досередини!»[7].
Коли ми, простуючи на південь, виїхали із затемненої густими смереками ущелини й завернули в широку, оточену височенними буками долину, перед нами відкрилася панорама високих гір у всій своїй урочистості та сумовитій могутності. Від величних гірських обрисів, від темно-зелених тисячолітніх пралісів, стрімких, покремсаних ущелинами скель, що здіймалися аж до хмар і вселяли побожний трепет, віяло вічністю.
І що ближче ми під’їжджали до низьких густо зарослих пагорбів, то стрімкіше виростали перед нами карпатські хребти, не заслонені блакитним серпанком передгір’я. Помережані узорами вони майже вертикально здіймалися з рівнини й випростовували нам назустріч голі, майже позбавлені рослинності скелі, що видавалися удвічі вищими, аніж насправді.
У густій синій далечі виднілися їхні гострі й вуглуваті обриси, обрамлені вузькою темною оксамитовою стрічкою смерек та ялиць, що у своїй урочистій однотонності скидалися на понищений світовою пожежею, затягнений густим димом велетенський фортечний мур Циклопа, з порослих мохом руїн якого стирчали вгору, мов стовпи, високі гірські вершини. Трьома грізними зубцями далеко вивищилася понад своїми двадцятьма сімома товаришами Чорногора, схожа на чорну вежу покинутого велетенського замку. Ця похмура темна стіна тільки де-не-де була помережана блискучими ниточками струмків та водоспадів, а високо угорі, над білими смужками снігу, мерехтів у сонячному промінні тонкий прозорий серпанок хмар.
Невгамовна маленька полька весело вовтузилася в сідлі, сміялася й співала, а панна Лодойська та єгипетський професор виливали своє захоплення в потоці слів.
– Яка безмежна Господня велич!.. Merveilleux!.. Admirable!. Грандіозно!.. Неймовірно!.. Sans pareille!..[8] Диво природи!.. Хоч малюй! Направду, хоч малюй!.. Як ви можете залишатися таким незворушним, пане Захер-Мазох?
Опришок спокійно натоптав свою файку, викресав вогню й шматочком припаленої губки, від якої пішов приємний гіркуватий запах, підпалив вишуканий жовтий тютюн з Чеґету.
Ми швидко підіймалися вгору поміж порослих мохом та папороттю, наче затягнених зеленою сніддю, уламків скель, які, здавалося, скотилися з гір до нас, у діл. Маленькі гуцульські коники пішли галопом по воді та по ріні, перестрибуючи гострі камені, аж професорові раз у раз доводилося хапатися руками за гриву свого скакуна. Обабіч від нас височіли крислаті буки, наче форпости великого лісу, напинаючи над нашими головами широкий зелений дах. Здавалося, їхні дупласті стовбури позіхали нам просто в обличчя, якось знічев’я й байдуже. Розкішні дерева сходилися дедалі тісніше й урешті безкрайній праліс прийняв нас у своє лоно.
Важкий гіркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тінь та вільгість. Грізно випиналися з клаптів туману голі сірі скелі, обагрені сходом сонця, ніби охоплені полум’ям. Монотонно й сумно співали невидимі гірські
Вчені, що супроводжували єгипетську армію Наполеона, та осли, на яких вони їхали.
Чудово! Блискуче! Незрівнянно!
