Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його тріумф, на превелике здивування гуцулів, не мав меж. Він гарячково заходився порпатися в ній у пошуках жуків. У стаї ватажко разом із моїм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметані кулешу – й смажив пстругів, яких парубки наловили у струмку неподалік. Коли усе було готове, ми посідали споживати вечерю просто неба. А опісля, знайшовши зручне місце, звідки було видно всю околицю, вмостилися відпочивати на м’якій, наче перина, траві.
Могутній згук трембіти закликав пастухів доїти отари. Ніби солдати на алярм звідусіль до загону збіглися вівці та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кілька баранів гордо стиналися в бою рогами. Малі ягнята голосно блеяли й гралися, мов діти, а їхні матері ніжно помекували та намагалися повилизувати своїх нащадків.
Неподалік у повітрі завис орел.
– Поціль у нього, старий розбійнику! – усміхаючись, підбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаєю, то ще біди накличе.
Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звідкись від землі спалахнула блискавиця й полетіла в небо, луна покотила горами грім пострілу. То один із вівчарів вихопився вперед і вистрілив зі своєї рушниці.
– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та відразу ж перехрестився.
Якусь мить орел навіть не зворухнувся, а тоді широко змахнув крилами й поволі почав підійматися дедалі вище, понад хмари.
На полонині поволі догоряв день, а в долах уже давно запала глупа ніч. Сірий важкий присмерк, наче хвиля припливу, підіймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услід за призахідним сонцем і позолотів у його останніх променях.
У долинах, під нашими ногами, лежали глибокі нічні тіні, прірви зяяли чорним бездонням, і лише верхівки гір усе ще купалися у веселому рожевому світлі.
Уже зовсім споночіло, коли ми підвелися і рушили до стаї. Над горами сіялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролітали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.
Раптом щось схоже на велику тінь майнуло нам назустріч, шугнуло до ніг опришка, який ішов попереду, тричі знялося вгору і знов упало долі й тричі скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.
Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».
Тієї ж миті з’ява зникла й довкола запанувала тиша.
– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?
– Це сова, – сухо завважив природознавець.
– Хіба ви не чули, як воно тричі крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зі спокійною переконаністю опришок.
– То
