пробурмотів він. – Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?
Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.
– Чому не співаєш, легіню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.
Ґреґор промовчав.
– Так-так, шановні добродії, – підвівся опришок. – Це історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужності, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірності й приязні.
Старий знову поринув у тужну задуму.
– А зараз уже немає розбійників? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.
– Розбійників? – опришок зневажливо стенув плечима.
– Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.
– А кого ви тоді називали справжніми розбійниками? – не вгавав професор.
– Людей відважних, – відповів задумливо старий, – які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупості, як євреї. Яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.
– Щось подібне я чую вперше, – здивувався професор.
– Розкажіть нам, якщо ваша ласка, про опришків.
– У всіх горах, та що там – у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж ви, – підлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.
– Та що там розповідати, – відмахнувся опришок. – Нічого веселого… страшна й кривава історія, – і він умовк.
– Але ж просимо вас…
– Так, так, ми усі.
– Розкажіть, вуйку, – попросив і собі Ґреґор. – Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, – розповіді про війни, битви та опришків.
– Ну, якщо панове наполягають, – і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чеґету, – то розповім вам з Божою поміччю.
Ми зручно вмостилися й завмерли в очікуванні, затамувавши подих, бо ж який русин[13] не любить оповідати історії чи слухати оповідки! Деякий час було тихо, тільки священний вогонь потріскував посеред стаї, потім старий опришок глибоко зітхнув, тричі значуще кивнув головою й почав.
– Отож, любі панове, ви б хотіли дізнатися, хто такі були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кістьми. Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина і не зможу викласти все з такою правдивістю, як це робиться в книжках з історії. Але я є одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив війну в горах і можу сказати: все я бачив своїми очима і чув на власні вуха. Ото й усе.
Тож
Тут слід зазначити, що малороси, українці, є властиво русинами (чи русичами) (у Південній Росії, Східній Галичині, Буковині, Угорщині), а великороси є тільки похідною від них гілкою (для порівняння: американці й англійці). Найдавніша руська література була українською. Тому наш селянин ще й тепер із гордістю величає себе «русином», а великоросів називає «московітами».
