Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Мандрівні комедіанти - Леопольд фон Захер-Мазох страница 14

Мандрівні комедіанти - Леопольд фон Захер-Мазох Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

кістку, а сам користає з результатів твоєї праці. Багатство – то все, за нього можеш купити собі розкіш та втіху, доброчесність і працю! Усе тоді належить тобі, а злидареві – нічого, він – твій раб, що йому його свобода, ти купуєш її в нього! Дозвольте мені, шановні добродії, відкрити вам очі, як несправедливо розподіляється земля. Один володіє маєтком, майже королівським багатством, а в іншого – не так уже й багато землі, саме стільки, щоби змогли його там поховати. Якби ви об’їхали – в бричці чи верхи, як уже вам до вподоби, – наш край, то побачили б величезні необроблені простори, або парк, закладений якимось графом, який не знає, що йому робити зі своїми десятьма тисячами моргів, – а це не рідкість у нас. А в іншому місці на одному морзі поля туляться три-чотири родини, і той клапоть землі ледве може прогодувати їх усіх. Але вони вважаються вільними людьми, мають право здобувати багатства, якщо їм того захочеться. Не вірте цьому. Бідність і рабство ходять у парі. Чи прикований ти кайданами до турецької галери, чи працюєш на фабриці, чи обробляєш панське поле – однаково. Якщо ж комусь із цих бідних рабів спаде на думку розірвати пута й учинити насильство до тих, від кого він сам терпів насильство, залементують усі навколо: «На шибеницю розбійника!». А якщо добре подумати, то хіба інакше в давні часи приходили до багатства, хіба не через насильство, розбій та кровопролиття? Хіба не так само було за часів польського панування, сто років тому, коли мої дідо були ще молодим парубком і бачили те все на власні очі? Ви нічого не чули про торги в так званих заїздах? Як же їх інакше назвати, як не розбійними, тільки розбійників там величали панами-добродіями й цілували поділ кунтуша. Сподобалося, скажімо, якомусь магнатові обійстя дрібного шляхтича, він йшов із загоном озброєних посіпак і проганяв власника. Тому щойно спеченому жебракові не залишалося нічого іншого, як починати судовий процес проти можновладного розбійника.

      Точнісінько так, як кажу, було в старі часи. Вбивства й розбій на всіх шляхах, сильний забирав, що йому до вподоби, а бідний мусив терпіти. Не минуло ще й сто років, скажу я вам, як усі ці графи, князі та магнати, які тепер творять для бідних такі гарні закони, були розбійниками, розбійниками та й годі. А коли ці панове розбійники враз розбагатіли, то одразу ж заявили: віднині ніхто більше не має права грабувати! А хто зараз зважиться силою відняти маєток іншого, того – на шибеницю! Та хіба це означає, що злидарі, котрі тепер уже стали сильнішими й відважнішими, змиряться з таким рішенням? Хіба зобов’язані ми покутувати за те, що наші предки мали замало відваги, ніж ті панове, котрі зараз, скупані в крові інших, кричать про несправедливість, коли в них хочуть відібрати назад хоч крихту награбованого?

      Бути розбійником – це ганьба!

      Але й не є за честь в очах більшости бути чесною людиною, якщо ти злидар. Від бідного відвертається весь світ, як від розбійника. Чи посадите ви жебрака за свій стіл поруч з оксамитовими дамами, котрі парляють по-французькому? Та ні. І навіть якщо він, припустімо, святий?

Скачать книгу