в куток стриху.
А ми мали час на розмови.
Ми ще не раз розмовляли й згодом, при будь-якій нагоді, але що з того? Аполонія була й залишалася власністю іншого. Я почав ненавидіти таких людей. Не досить, що він має обійстя, і ґрунт, і худобу, ще й володіє вродливою жінкою, а бідак, мов милостиню, змушений випрошувати поцілунки. Я робив усе, щоб не потрапляти їй на очі, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, їв ягоди та гриз корінці, мов пустельник, і набирався розбійницької відваги. У селі, серед збідованих роботящих людей я ще почувався ягням, але в неприступних горах, поміж столітніх смерек, чиї темні верхівки не пропускали й промінчика світла в гущавину, приглядаючись до мурашок, які тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, і той повільно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шуліки, який роздирав малу пташину, я сам собі здавався вовком, і серце моє ставало вовчим, а совість я позичав у орла.
Та мало ще було мені, певно, біди, настали гірші часи. Мої батьки постаріли й занедужали. Я закопав свою рушницю і пішов працювати, але це нічим не зарадило.
Ми не могли дати собі раду з податками. А свята церква також уміє витягти останню копійку з кишені. Новонароджену людину треба охрестити – плати гроші, хочеш одружитися – без грошей теж не можна, а щоби вмерти та й поховати, то й купи грошей не вистачить. Померли мої неньо. Ми змушені були позичити гроші в єврея, аби заплатити священникові за панахиду. Ось так.
Прийшов голодний, неврожайний рік, люди пекли вівсяний хліб, замішаний на землі. Урешті зайшло так далеко, що в нас забрали ґрунт і хату. Неня так близько взяли все до серця, аж вмерли. Вона поблагословила мене перед смертю, й сама не знаючи на яку справу мене благословляє. І ось лежала вона зі спокоєм на обличчі та м’яким усміхом довкола уст, тримаючи хрест у складених руках, і не було кому, окрім мене, поплакати біля її гробу – в хаті не зосталося ані гроша, щоб заплатити священникові та за похорон.
Коли настала ніч, і я вже добре виплакався, взяв я на руки мертве тіло своєї нені й відніс до лісу, викопав могилу, покропив землю свяченою водою, поклав її без труни в яму й поховав. Важка й сумна то була робота. Поховав я її при ясному світлі зірок. А тоді відкопав рушницю, заладував її, підпалив з чотирьох боків нашу хижу та збіжжя на полі, коли ж язики полум’я звилися до неба, серце моє утішилося.
Я надумав податися в гори й стати опришком. Ех! подумав я, хоч похорони мої відбудуться задарма. Так, шановні добродії, я наважився вести війну з людьми. Чи може, якщо вже я народився бідним, то маю жити, як собака? Чи як віл, що все своє життя тягне ярмо? Чого мені ще треба окрім, відважного серця та рушниці? А гори навколо – то мій палац. Що мені втрачати? Життя? Якщо для когось життя означає володіння гарним замком та вродливою жоною в оксамиті, то для нашого брата – це бідувати, бідувати, бідувати.
Ще тієї самої ночі я вирушив прямісінько до Довбуша, який тоді владарював у горах, наче сам король, кожен, хто мав що втрачати, хрестився при згадці його імені, бо то був герой, не знайдеш іншого такого на землі, строгий
